Венера в хутрі. Леопольд фон Захер-Мазох

очима та час до часу ступні, коли вона простягала їх до вогню, намагаючись зігріти.

      Її обличчя було прекрасним, незважаючи на мертві кам’яні очі, однак це й усе, що я бачив у ній. Величава богиня загорнула своє мармурове тіло в розкішне хутро й, тремтячи від холоду, згорнулася клубочком, наче кішка.

      – Ніяк не збагну, вельможна пані! – вигукнув я. – Холоднеча давно минула, вже два тижні розкошує чудова весна! Напевно, ви хвилюєтесь…

      – Красно дякую за таку весну! – озвалася богиня глибоким крем’яним голосом і божественно чхнула, а тоді ще раз. – Слово честі, я не можу цього знести й починаю розуміти…

      – Що саме, вельможна пані?

      – Я починаю вірити в неймовірне, осягати незбагненне. Я раптом зрозуміла німецьку жіночу добропорядність і німецьку філософію. Мене вже зовсім не дивує, що ви, на півночі, не спроможні кохати, ба, навіть уявлення не маєте, що таке Кохання.

      – Дозвольте, мадам! – спалахнув я обурено. – Я направду не давав вам жодного приводу…

      – Так-так, ви… – богиня чхнула втретє, з неповторною грацією стріпнувши плечима. – Саме тому я завжди прихильно до Вас ставилася і навіть провідую час до часу, хоча щоразу, незважаючи на свої хутра, застуджуюся. Пригадуєте, як ми вперше зустрілися?

      – Як таке забути! Ви мали тоді пишні каштанові кучері, карі очі, пурпурові уста, але я одразу впізнав вас за витонченими рисами обличчя та оцією мармуровою блідістю. Ви завжди носили фіалкового кольору оксамитову кацабайку, оздоблену білячим хутром.

      – Так, вас заворожило моє вбрання, а як швидко ви вчилися…

      – Це ви навчили мене Кохання. Ваше життєрадісне богослужіння змусило мене забути про все на світі!

      – А якою несхитно вірною я вам була!

      – Гм, щодо вірності…

      – Невдячний!

      – Я не маю наміру вам докоряти. Хоч ви й божественна жінка, та все ж жінка, тож у коханні жорстока, як усі жінки…

      – Ви називаєте жорстокістю, – жваво підхопила богиня, – те, що є стихією чуттєвості, радісного кохання, природою жінки, зрештою: віддаватися, коли кохаєш, і любити все, що припадає до вподоби…

      – Хіба для серця, яке кохає, може бути щось жорстокішим, ніж невірність коханої? – запитав я.

      – Ах! – нетерпляче вигукнула вона. – Ми вірні, доки кохаємо. Ви ж вимагаєте від жінки вірності й без кохання, пристрасті без насолоди… То хто жорстокіший – жінки чи чоловіки? Ви тут, на півночі, занадто поважно, занадто обтяжливо сприймаєте кохання. Говорите про обов’язки там, де мова може йти тільки про задоволення.

      – Так, мадам. Зате в нас дуже трепетні й добропорядні почуття, а ще – тривалі стосунки…

      – А попри все – вічна непогамовна, ненаситна туга за голим, неприкритим язичництвом, – урвала мене мадам. – Однак те кохання, що є найвищим тріумфом, що несе в собі неперевершену радість, вам, дітям сучасності, схильним до копирсання в собі, не годиться! Таке кохання для вас катастрофа! Тільки-но вам закортить невимушеності, ви стаєте вульгарними. Природність видається вам чимось ворожим, з нас, розвеселених богів Греції, ви поробили демонів,