Венера в хутрі. Леопольд фон Захер-Мазох

ще бував у нас учений Тадеуш Кутерноя, котрий ось уже одинадцять літ намагається здобути ступінь доктора, та ще й – подумати тільки! – доктора філософії.

      А ще поміщик Леон Бодошкан, справжній друг. Та інші веселі панове.

      Веселе товариство! Веселе, як бджолиний рій, а от перед нею усі відчували респект.

      Жіноцтво теж приходило до неї в гості; добрі подруги, які забігали погомоніти, солодко усміхалися, щохвилі присягалися в любові та дружбі, а потім… та ви й самі знаєте. Ось так ми й жили з нашими сусідами, я пишався своєю жінкою, коли вони пили з її черевичків і декламували їй вірші, а вона поглядала на них, немов кажучи: «Чого вам усім треба?».

      Найлюбіше нам було залишатися наодинці із собою.

      Таке велике господарство, як наше, приносить, знаєте, клопоти й свої радощі. Жінка сама взялася до справи. Ми самі будемо керувати, казала вона, а не наші міністри. А міністром був мандатор Крадулинський, старий поляк, чоловік, скажу я вам, послідовний – на своїй голові не мав ані волоска, а у своїй бухгалтерії ані єдиного рахунку, що був би в порядку. Потім – лісничий Фрайдель. Німець, як ви могли, певно, виснувати. Маленький зростом, мав маленькі очиці, великі прозорі вуха та високого та й тонкого, аж прозорого гончака.

      Моя дружина спрягла їх усіх докупи. Ба! Певний, що вона б і батогом їх потягнула, якби вони їхали не так, як їй того хотілося.

      А що вже казати за селян. Ішли ми собі полями. «Слава Ісусу Христу!» – «Слава навіки Богу! Амінь!» – і все це так радісно. А на обжинках на нашому подвір’ї аж вирувало від людей, челяді, косарів. Моя Миколая стояла на сходах, а вони клали їй до ніг снопи з нового врожаю. Веселилися, співали, танцювали. Вона брала в руки чару вина: «Будьмо здорові!» – і випивала до дна.

      Челядь цілувала їй ноги, присягаюсь.

      І на прогулянки верхом вона також зі мною виїжджала. Я простягав руку, вона ставала на долоню – і вже була в сідлі. Для верхової їзди у неї була смушкова козацька шапка із золотою китицею, що витанцьовувала на всі боки, а кінь іржав, роздуваючи ніздрі, коли вона поплескувала його по шиї. Потім я навчив її обходитися з рушницею. Була у мене така маленька рушниця. Стріляв нею горобців, коли був малим. Перекинувши її собі через плече, вона бродила зі мною лугами й стріляла перепелів. Розкіш то була, скажу я вам, розкіш! Якось внадився яструб до моїх курей, вхопив у Миколаї з-перед очей чорну квочку з білим чубчиком. Я чатував на нього. Аякже!

      Одного разу повертався я від ями, де прикопують на зиму яблука. Аж він тут як тут. Ячить й кружляє над подвір’ям. Я ж тільки лаюся. І раптом постріл. Яструб ще раз змахує крилами й падає додолу.

      Хто стріляв?

      Моя дружина.

      – Більше не крастиме у мене квочок, – каже й прибиває птаха на дверях стодоли.

      Приходить фактор[8], випаковує свої манатки, голосно вайкаючи. Єврей тільки зітхає щоразу: «Строга пані!» – і цілує її лікоть.

      Або ж їду до міста. Йде пані старостиха

8

Кожний великий власник маєтку мав свого єврейського агента, родинного єврея, якого називали фактором.