Венера в хутрі. Леопольд фон Захер-Мазох

до своєї кімнати. «Коли повернуся, то будеш моїм рабом». Потім перевдягається султаншею, одним шалем обвиває стегна, а другим – голову у формі чалми. Мій черкеський кинджал – за пасок, уся оповита білим серпанком – і виходить до мене. Жінка! Де там… Богиня!

      А коли вона спала, я міг годинами дивитися на неї, прислухатися до її дихання. Часом вона зітхала уві сні, і мені ставало так боляче, ніби я завдавав їй якоїсь муки, і страх охоплював мене, що вона, може, вже не моя, що вона померла. Тоді я кликав її, вона сідала в постелі, дивилась на мене великими очима, й сміялася.

      Та найкраще їй вдавалася роль султанші. Ані один м’яз не ворухнеться на її обличчі. Коли я казав: «Але ж, Миколає!» – я підсміювався з неї, вона ж тільки зводила догори свої брови, упивалася в мене очима так, що я замалим почувався, мовби на палі. «Чи ти у своєму розумі, рабе!» – і не було на те ради. Я був її рабом, а вона повелівала, як султанша.

      Отак жили ми, мов пара ластівок, сиділи рядочком й голубилися. Солодка надія помножила нашу радість. Та все ж, як боязно мені було за дружину. Я часто відгортав її волосся з чола, просто так, і сльози підступали мені до очей. Вона розуміла мене, обнімала за шию і плакала.

      Проте все сталося так несподівано, прийшло, як щастя. Я поїхав до Коломиї за лікарем, а коли повернувся, вона простягнула мені на руках дитя.

      Наші батьки просто танули з радощів, а челядь… гуляла й веселилася, всі були п’яні, а на стодолі стояв собі в задумі лелека на одній нозі.

      Було тепер про що думати, про що турбуватися, і кожна важка година пов’язувала нас ще міцніше.

      Однак так тривало не вічно…

      …Голос мого співрозмовника став м’яким і тихим, він аж тремтів у повітрі, легенько, наче димок від його люльки…

      – …А вічно бути так не могло. О прошу вас… і потім… так чи інак… зрозумійте мене. Таке вже правило… Точніше, я гадаю, така природа. Я часто думав про це. А ви що скажете?

      Був у мене друг Леон Бодошкан. Він надто багато читав, то й захворів через те. Так ось він часто казав мені…

      Але навіщо все це? Я можу вам…

      Він витягнув з-за пазухи пожовклу смужку паперу.

      – …Він і писав багато. Не був знаменитим, але знав усе… Дивився, наче у воду. Він заглядав у людину, всередину, наче в розібраний годинник, чи все там на місці. Й відразу ж казав, чого там бракує. Він розумів про що, наприклад, розмовляють поміж собою коти, сміявся й переповідав їхні балачки. Або ж брав квітку і показував нам, як вона живе, як живиться. Він часто говорив про жінок. Жінки й філософія привели його до загибелі.

      Він часто щось занотовував, а коли йшов до лісу, то все написане викидав геть. Папір лякав його.

      Стривайте, бо я забуду…

      Він казав, хто може записати свою любов на папері, той не здатний любити. Він читав грубезні фоліанти в оправі зі свинячої шкіри, усього Нестора, але від любовного листа тікав світ за очі. Тож слухайте…

      З цими словами він поклав на стіл засмальцьовану смужку паперу.

      – Ні, це рахунок, – чоловік сховав клаптик до кишені. –