Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович

ще не спить. Готує уроки.

      – У тебе ще є час для занять із нею?..

      Замовк, а через мить додав:

      – Боже, скільки кривди я тобі й їй завдав.

      – Янку! Як ти можеш говорити такі страшні речі! – здивувалася вона.

      – Це правда.

      – Ти сам у це не віриш. Ти дав нам стільки щастя, стільки найкрасивішого щастя!..

      Він прикрив очі й прошепотів:

      – Кохаю тебе, Беато, з кожним днем усе більше. І ця моя любов не дозволить мені померти.

      – Ти не помреш, не можеш померти. Без тебе життя для мене було б гірше смерті. Але не треба про це говорити. Це вже минуло, дякувати Богові. Знаєш, що? Покличу Марисю. Вона так давно не бачила тебе. Дозволь!

      – Не маю права. Тут повітря сповнене бактерій. Мене турбує і те, що й ти постійно ним дихаєш. Для її молоденьких легенів – це отрута.

      – Нехай вона постоїть у дверях. Перекинься з нею хоча б кількома словами. Ти навіть не уявляєш, як вона про це просить.

      – Добре, – погодився він.

      Беата прочинила двері й гукнула:

      – Марисю! Татко дозволяє тобі підійти.

      – Татусю! – почувся з глибини дому радісний голос, а пізніше тупіт швидких кроків.

      Дівчинка вбігла і стала нерухомо. Вже два тижні вона не бачила хворого і зміна, яка сталася з ним, ясна річ, її вразила.

      – Татусь сьогодні почувається краще, – швидко мовила Беата, – але дозволяє тобі стати біля дверей. Незабаром він встане і ви знову будете разом ходити у ліс.

      – Як там у тебе справи, дорога дитино? – запитав Окша.

      – Дякую, татусю. А знаєте, татусю, підмило ту криву березу біля Сивого Ручаю?

      – Підмило?

      – Так. Микола каже, що враз перевернеться. І ще він казав, що його син, Гришко, вчора бачив чотири лосі при Гумінському броді. Йшли один за одним.

      – Схоже, з Червоного лісу.

      – Ага, Микола теж так думає.

      – А ти ще не забула ботаніку й фізику? – запитав він з усмішкою.

      – Зовсім ні, татусю! – промовила впевнено і на підтвердження почала перераховувати те, чого навчилася сама. Після короткої розмови Окша попрощався з дівчинкою, пославши їй поцілунок рукою.

      Рука була худою і неприродно білою.

      Коли Марися вийшла, сказав:

      – Як та дівчинка росте! Тепер їй дванадцять років, а вже майже така, як ти. Наступного року будемо змушені віддати її до школи. Маю надію, що врешті княгиня здобуде дозвіл на вирубку дерев і ми тоді станемо на ноги.

      – Дасть Бог. Аби лиш ти швидше одужав.

      – Так, так, – признався він енергійно, – мушу поправитись і закрутитися довкола справ. Якщо вирубки не буде, я вирішив шукати іншу посаду. Важко розлучатися з Ординецькою пущею, але Марися підростає. Це важливіше.

      Замислився і за хвилину запитав:

      – Ти багато заплатила за ліки?

      – Не турбуйся про це.

      – Знаєш, я задумувався над тим, що якби зараз я помер, тобі б не багато залишилося після сплати витрат на поховання. Це мене найбільше дратує… За продані меблі