Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович

пан Ян Окша, син старого Філіпа Окші, який понад сорок років управляв Одринецькою пущею, а після його смерті синові лишилися й посада, і все, що мав. Молодий з дитинства вчився у школах у Вільні[17], а пізніше й у далекій Варшаві. Після довгих років повернувся з дипломом лісничого у кишені, з дружиною і донечкою, розпочав життя у садибі і вже п’ятий рік мав необмежену владу в пущі. Необмежену, бо й його зверхник, пан Полешкевич, в усьому йому довіряв, ні в що не втручався й у лісничівку якщо й заглядав, то не для того, щоб перевірити записи у книгах, а для того, щоб побалакати з пані Беатою Окшиною, з паном Яном зіграти партію в шахи або маленьку Марисю посадити в сідлі попереду себе і «повозити» по галявині. Зрештою, це був єдиний гість, який заглядав у лісничівку.

      Пан Окша, видно, після батька успадкував характер відлюдькуватої людини, до сусідів, яких треба було ще пошукати, не линув, та й вони його не шукали. Господар, незважаючи на молодий вік, був любителем усамітнення, що також не було дивним, бо, – як говорив гайовий Барчук, – куди йти від такої красуні-дружини, надзвичайно доброзичливої жінки, та донечки-янголятка і щастя в домі.

      Тому й покидав дім він надто неохоче. Коли йому доводилось їхати до повітового Браслава або ж, не дай боже, до самого Вільна, з дня на день відкладав від’їзд, і через слабке здоров’я подорож його дуже виснажувала. Бувало, як трохи застудиться, то плював кров’ю і мусив лежати в ліжку. А що вже був добрим чоловіком, людяним і справедливим! Усі підлеглі, дивлячись на нього, дуже жаліли, бо він танув на очах. Двічі навіть до нього привозили лікаря, що було справою не простою і дорогою, бо вісім миль – то не жарти. Казали люди, що молодий лісничий з того вже не вибереться, і, зрозуміло, до того йшлося.

      Літо в пущі – красиве. Сильно пахне живицею, повітря нагріте, як у печі, різних мушок стільки, що аж у вухах бринить. Хитаються верхівки струнких сосон, вітер шумить у кронах старих дубів, мох, ніби пухнастий килим, ягід і грибів незмірно багато, жити тут і не вмирати. А коли настане осінь, тиша у бору залягає така, як у костелі під час служби. Стоять замислені дерева і навіть не чують, як із них золотими та червоними пелюстками опадає листя. А взимку глибокий сніг усе вкриває високими заметами, товстими подушками наростає на вітті, а коли людина вдихне морозного здорового повітря у груди, аж її радість огортає.

      Але після зими настає весна. З відталої лісової землі, з озер і боліт постають вологі випари й тоді починається найгірше для тих, кого мучать сухоти. Так було і з лісничим Окшею. Зиму він переніс добре, а коли у березні сніг почав танути, знову зліг через стан здоров’я. А як захворів, то вже четвертий тиждень перебував у ліжку і у спальні приймав рапорти від гайових. Схуд так, що його важко було впізнати, а часом, коли закашлювався, так ним тіпало, що аж хвилин п’ятнадцять, а може, й довше, не міг говорити. Тільки піт великими краплями виступав на чолі й він важко дихав.

      Це було в суботу, коли пані Беата гайових вже не пустила до свого чоловіка. Вийшла до них у кухню, сама бліда

17

Нині Вільнюс.