Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович

гарячковим неспокоєм, розбігалися навсібіч, збивалися в якісь позаплутувані клубки, шарпались у розпачі, як звірі, охоплені дикою панікою; крутилися щораз швидше, без сенсу, без мети, потім розривалися на шматки, на якісь дивні клапті, ніби безформні, беззмістовні потвори, зростались у великий клубок вати, який наповнював собою весь череп.

      У такі моменти на нього нападав неймовірний страх. Йому здавалося, що він шаленіє, що збожеволіє, і перед катастрофою, яка наближається, він безпорадний, безсилий і розгублений. Але у тому пекельному хаосі він жодної миті не втрачав тями. Десь у глибині мозку якийсь надточний апарат абсолютно спокійно занотовував кожен прояв, кожну фазу. Й у цьому полягала найбільша мука.

      Даремно всім зусиллям волі він намагався вирватися з болота небуття. Перестати думати, зосередитися на якомусь буденному простому предметі, врятувати своє внутрішнє «я». Лише фізичний біль приносив незначне полегшення. Він до крові кусав тіло, руки і бився головою об стіну аж до втрати сили, до запаморочення.

      Тоді лежав безвільно, знеможений і ледь живий.

      Але він також смертельно боявся, цей бридкий звірячий переляк висів над ним, він боявся пробудження своєї пам’яті. Боявся всього, що могло стати кошмаром непереборного мороку, який всевладно притягував його, заманював до себе, на дно страшної відкритої безодні, ім’я якій – безумство.

      Тому такий допит у відділку був для нього важкими тортурами, та коли він опинився сам і переконався, що небезпека приступу минула, навіть радів із цього затримання.

      Однак нове затримання у поліції, мука допиту і небезпека нападу наказували йому замислитись над необхідністю берегтися від цього всього у майбутньому. Був лише один вихід: дістати документи. А оскільки легальним шляхом не можна було їх здобути, то їх треба було вкрасти, забрати у когось.

      Він ще не знав, як це зробить, але вже так вирішив.

      Наступного ранку його доставили до староства, яке було розташоване у віддаленому на кілька кілометрів повітовому містечку, у великому цегляному будинку. Дільничний поліцейський залишив бороданя на першому поверсі під наглядом чергового поліцейського, який наглядав за ще кількома арештантами. Після довгого очікування їх по одному почали викликати на другий поверх, де розміщувалася зала суду староства.

      Товстенький молодий чиновник сидів за столом, укритим зеленим сукном і заваленим паперами. Судив швидко. Коли дійшла черга до бороданя, було видно, що його охопили якісь сумніви чи підозри, бо наказав чекати. Поліцейський вивів його до сусідньої кімнати. Тут за столом сидів якийсь старий і завзято писав. Кімнатка була маленька. Бородань сів на лаві під вікном, знічев’я почав приглядатися до роботи старенького. На письмовому столі лежали стоси паперів. Були там прохання, обклеєні проштемпельованими марками, кольорові повістки і – бородань стрепенувся: найближче до нього лежала пачка паперів, скріплених скріпкою, а зверху виднівся документ. Це була метрика. Він підсунувся ближче і прочитав. Вона була видана на ім’я Антонія