Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович

Бородань зняв шапку і став біля дверей. Собчак віддав честь і відрапортував:

      – Цей чоловік прийшов найматися на роботу на тартак Гасфельда. Його прийняли, але виявилося, що у нього немає ніяких документів і він не знає, як його звати і звідки він родом.

      – Зараз подивимось, – буркнув сержант Каня і кивнув рукою у бік бороданя. – Маєте якісь документи?

      – Не маю.

      – Собчак, обшукай його.

      Дільничний поліцейський розстебнув грубу, пошарпану вдяганку, обшукав кишені, виклав перед начальником на столі все, що знайшов: невеликий дешевий складний ніж, кілька грошів, кусок шнура, два ґудзики і бляшану ложку. Обмацав халяви, але й там нічого не знайшов.

      – Звідки ж ви тут узялися? Га? – спитав начальник.

      – Я прийшов із Чумки у Сурському повіті.

      – Із Чумки?.. А чому ви прийшли?

      – По роботу. У Чумці я працював на тартаку. Його закрили. Люди казали, що тут, у Хотимові, знайду роботу і платню.

      – А як звали власника тартака в Чумці?

      – Фібіх.

      – Ви там довго працювали?

      – Пів року.

      – А ви також народились у Сурському повіті?

      Бородань стенув плечима.

      – Не знаю. Не пам’ятаю.

      Начальник грізно поглянув на нього.

      – Ну, ну! Тільки не мені будете крутити голову! Писати вмієте?

      – Так.

      – Отже, де ви ходили до школи?

      – Не знаю.

      – Ваше ім’я і прізвище? – гукнув нетерпляче Каня.

      Бородань мовчав.

      – Ви глухий?

      – Ні, пане начальнику, і не гнівайтесь на мене, бо я нічого не зробив.

      – Ну, то кажіть правду!

      – Правду кажу. Не знаю, як мене звати. Може, взагалі ніяк не називаюсь. Усі мене про це питають, а я не знаю.

      – Знаєте що! Ніколи у вас не було документів?

      – Ніколи.

      – То як вас брали на роботу? Без паперів?

      – У містах скрізь вимагали папери і не хотіли прийняти. А по селах то не кожен на це зважав. Ось назвуть, як хочуть, як кому вигідно, і все. Тут, у цьому тартаку, я теж назвав ім’я, яким мене в Чумці називали: Юзеф Брода. Але панові дільничному поліцейському я сам сказав, що це прізвисько. Я нічого поганого не вчинив, і сумління моє чисте.

      – Побачимо.

      – Пан начальник може написати до тих, де я працював. Я ні в кого нічого не вкрав.

      Начальник замислився. Вже не раз у своїй практиці він мав справу з різними типами, які приховували своє прізвище і завжди називали якесь придумане. Цей же вперто твердив, що не має прізвища.

      – А де ваша сім’я?

      – Не маю. Не маю ніякої сім’ї, – глухо відповів бородань.

      – А вас суд карав?

      – Так точно.

      Начальник широко розплющив очі.

      – Де?

      – Минулого року в Радомі, а три роки тому в Бидгощі. Один раз – на місяць, а другий – на два тижні.

      – За що?

      – За бродяжництво. Але несправедливо. Чи як хтось