Название | Знахар |
---|---|
Автор произведения | Тадеуш Доленга-Мостович |
Жанр | Зарубежная классика |
Серия | Зарубіжні авторські зібрання |
Издательство | Зарубежная классика |
Год выпуска | 1937 |
isbn | 978-966-03-9130-7 |
Комісар Гурни вже замислювався над тим, щоб подати у розшук Беату Вільчур, коли раптом нове відкриття зіштовхнуло слідство на іншу колію.
Власне, під час проведення періодичного обшуку, здійсненого в одного зі скупників краденого на вулиці Кармелітській, серед купи речей знайдено чорне пальто, піджак і жилет надзвичайно великих розмірів. Хоч ярлики з прізвищем кравця були відпороті, легко вдалося відшукати кравецьку майстерню, де ці речі були пошиті, й таким чином встановлено, що вони належали зниклому професорові. Притиснутий до стіни, барига зізнався, що він їх придбав у якогось Фелікса Жубровського.
Жубровський, усупереч припущенням комісара, ніколи не притягався за будь-які злочини. Він жив на вулиці Привісляній з дружиною і чотирма дітьми, з Вісли добував і продавав пісок. Він зізнався, що того фатального дня одяг знайшов на березі, коли вранці повертався з пиятики. Кілька свідків сумнівної репутації підтвердили його алібі. В усякому разі, йому нічого не можна було закинути, і через три дні Жубровського випустили з-під варти. Про його невинуватість говорило і те, що Вісла у цьому місці була глибока, а самогубство професора Вільчура було вельми правдоподібним.
Протягом наступних днів безрезультатно було обшукано русло ріки на відстані кількох кілометрів. У морг шість разів привозили слуг із Алеї Бузку і голову суду Вільчура, щоб упізнати не ідентифіковані трупи. Власне кажучи, це було зайве: зниклий професор був зростом, який кидавсь у вічі, – близько метра дев’яносто і вагою майже сто кілограмів.
– Ми ще не знайшли труп, – пригніченим голосом говорив комісар Гурни, – може, весною спливе. На Віслі є багато ям і не раз буває, що лише через кілька місяців випливають потопельники.
– Отже, ви підтверджуєте мої побоювання? – запитував голова.
– Дуже багато обставин говорить на користь самогубства. Про всяк випадок я розіслав фотографії професора до всіх поліційних відділків.
– Тож ви припускаєте можливість втрати пам’яті?
– Якщо я маю бути відвертим, то не вірю в це. Допоки труп не спливе, не маю права відкидати й таку можливість. З того ж приводу я б не відкинув також гіпотезу про вбивство. Хоча я майже переконаний, що може йтися тільки про самогубство. Це точно. Вийшов із дому прибитий нещастям і тому ще не прийняв ніякого рішення. Довго ходив містом, може, пив, щоб утопити горе…
– Він ніколи не пив, – перервав голова.
– Так чи інакше, він вирішив укоротити собі віку. Бо хто ж мав його вбити?.. Потрібно було б троє-четверо, щоб без галасу впоратися з ним. Це ж була людина виняткової фізичної сили. А постріли?.. Ну, не виключено, але стрілянина завжди приверне чиюсь увагу і прибрати