Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович

знав, про кого говорить. Усі навколишні села вже з весни знали, що це з Людвикова, з фабрики, син власника, молодий пан Чинський. На інженера за кордонами вивчивсь, а зараз на відпочинок до батьків приїхав. Гомоніли, що після батька він мав успадкувати фабрику, але йому в голові був тільки цей мотоцикл – диявольська машина, щоб то людям ночами спати не давати й коней по дорозі розлякувати.

      Старий неохоче дивився на клуби куряви, які здійняв, прогуркотівши дорогою, мотоцикл. А вдивляючись у той бік, зауважив чоловіка, який ішов шляхом до млина. Чоловік ступав повільно, рівним кроком, на плечах мав вузлик на палиці. Найперше Прокопові здалося, що це йде Микитка, і кров прилинула до голови, але коли подорожній наблизився, виявилося, що він немолодий, з чорною сивіючою бородою.

      Підійшов, поклонився, по-божому привітавсь і запитав:

      – Дозволь присісти і води напитися. День жаркий і хочеться пити.

      Мельник зміряв його уважним поглядом, відсунувся, звільняючи на лавці місце, й кивнув головою.

      – Присісти кожному вільно. А води у нас, дякувати Богу, не бракує. Он там, у сінцях, цебер стоїть, – вказав позад себе.

      Прибулець видався йому симпатичним. Мав сумне обличчя, але Прокіп сам надто багато неприємності пережив, щоб любити веселі обличчя. А при цьому очі чоловіка світились якоюсь добротою. Від кожного подорожнього чоловік може довідатися про щось цікаве. Той же, видно було, з далеких країв був родом, бо його мова була інша.

      – А звідки ж то тебе Бог провадить? – запитав Прокіп, коли незнайомець повернувся і сів, витираючи верхом долоні краплі води з бороди і вусів.

      – Здалека. А зараз із-під Гродна йду. Шукаю роботу.

      – І аж від Гродна роботи не знайшов?

      – Так, робив місяць у коваля в Міцкунах. Та робота скінчилася, то я й пішов далі.

      – У Міцкунах?

      – Так.

      – Я знаю тамтешнього коваля. Чи то не Воловик?

      – Воловик, Юзеф. З одним оком.

      – То правда. Іскра йому випалила. А значиться, то ти сам коваль.

      Прибулець усміхнувся:

      – І коваль, і не коваль. Всяку роботу вмію…

      – Як же то так?

      – Та вже літ зо дванадцять по світу ходжу, то й навчився багатьох речей.

      Старий поглянув із-під густих брів.

      – А по млинарській лінії ти працював?

      – Ні, не траплялось. Але я, пане Мельнику, правду скажу. Я ночував у Побережжі, у таких собі Романюків. Добрі люди. І я там чув, що їхній син згодився до тебе на роботу. Але він в Ошмянах дістав роботу в кооперативі й повертатися не хоче.

      Прокіп нахмурився.

      – То тебе Романюки прислали?

      – Де там. Але почув, то, думаю, спробую. Вступити і спитати не гріх. Хочеш, то візьмеш мене, не хочеш – не візьмеш.

      Прокіп стенув плечима.

      – Як же я можу тебе взяти, до хати чужу людину пустити?

      – І я не напрошуюсь.

      – То й мудро робиш. Я не знаю тебе, і ніхто тебе тут не знає. Сам розумієш. Може, ти й добрий чоловік, без жодного злого наміру, але, може, й поганий. Навіть твого прізвища не