Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович

у житті йому підсунули таку думку, і вона здалася йому справедливою. Тож приязніше подивився на прибульця.

      – Що там про мене люди кажуть чи думають, – сказав він, – мене це мало обходить. Певно, й тобі байок нарозказували. Але я сам знаю, як належить жити. Кривди чи біди нічиєї не хочу. Хоч хто б прийшов до мене, то голодним назад не піде. Богом присягаюсь! Так і тобі скажу: мені хліба не бракує і ти наїсися. Правда й те, що не дозволю тобі у рові ночувати. Куток знайдеться. Але роботи для тебе у мене немає. Так тобі скажу: ти видаєшся наче й не глупим чоловіком і, може, порядним. Але мені потрібен робітник здоровий, сильний, молодий. А ти вже свій вік маєш.

      На це прибулець без слова встав. За кілька кроків від дому, у траві лежав тріснутий навпіл камінь з млина. Він нагнувся над ним, підклав долоні під половинку, розставив ноги, уперся і підняв. Тримав його якусь хвилину, мовчки дивлячись на Мельника, після чого кинув, аж земля задвигтіла.

      Прокіп поволі набивав свою люльку. Прибулець сів поряд, витягнув із кишені цигарку. Запалив. І Мельник сказав:

      – Уже полудень доходить.

      – А таки доходить, – підтвердив прибулець, поглянувши на сонце.

      – Пора на обід. Що ж то ці баби порядку святого дня не дотримуються.

      Баби ж пильнували порядок, бо власне з сіней долинув тоненький голос дівчинки:

      – Дідусю! Обід!

      – Ходи, з’їси із нами, що Бог послав, – пробурмотів Прокіп, підводячись.

      – Дякую, – відповів прибулець і пішов за ним.

      Із сіней без підлоги, через високий поріг треба було входити просто до кімнат, а ліворуч, через іще вищий, – до великої кімнати, тобто до просторої кухні, яка водночас була їдальнею і в якій життя вирувало цілий день. Майже чверть кімнати займала громіздка, побілена вапном піч. З великих челюстів бухтіло жаром. На його червоному тлі чорніли потріскані чавунчики, попихкуючи, булькаючи та наповнюючи повітря запахом смачної страви. На печі та на добудованих лежаках, де взимку спали старші й діти, тепер валявся якийсь старий мотлох, прикритий домотканим смугастим килимком.

      Не обтиньковані, а пошальовані стіни були вкриті сотнями кольорових ілюстрацій. На покуті висів золотистий іконостас, прикрашений різнобарвними папірцями, а перед ним на бронзових ланцюжках горіла маленька лампадка з оливою.

      У тому ж куті стояв великий стіл, з нагоди неділі вкритий обрусом із грубого чистого полотна. На скатертині лежав великий плоский буханець хліба, були дерев’яні й алюмінієві ложки, виделки, ножі та сіль у зеленій сільничці, кришечка якої зображала вівцю з ягнятками. Під стіною простягалася широка лава, а над нею полиці, застелені газетами з вирізаними зубчиками. На полицях стояли миски, дзбанки, кухлі, тарілки, емальовані кварти і чавунчики, а на почесному місці – шість мідних каструльок, які сяяли яскравим металевим блиском.

      У великому приміщенні було шестеро людей. Одна стара згорблена баба, дві ще досить молоді жінки і бліденька дівчинка з красивими чорними очима, на вигляд років тринадцяти. І двоє чоловіків: товстий рудий селянин із червоними щоками, який скромно сидів біля дверей, і молодий, стрункий брюнет, у якому прибулець упізнав сина