Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович

чого вскочив і пришпорив коня. Незабаром на полях запанувала давня тиша.

      Протягом дня сюди ніхто не заглядав, а вночі – тим більше. Тільки на ранок розпочнеться рух біля глиняних рам. Це селяни з навколишніх сіл, які працювали на вивозі сміття зі столиці, приїжджали сюди зі своїм смердючим багажем. Приїжджали, висипали з возів сміття і, заробивши кілька злотих, поверталися додому. Більш сумлінні скидали нечистоти просто до ям, як було визначено, інші, користаючись відсутністю контролю, зсипали просто в полі.

      Старий Павел Баньковський, господар із Березової Вільки, любив порядно зробити роботу. Тому й під’їхав до краю ями і заходився розвантажувати свого воза. Він не поспішав, бо й кобилі треба було дати відпочинок перед дорогою, та й сам він потерпав від задишки, що у його віці було справою зрозумілою.

      Власне, вже закінчив роботу і мостив собі мішок із рештками сіна, коли з ями долинув якийсь стогін. Про всяк випадок перехрестився і наставив вуха. Стогін почувся ще ясніше.

      – Гей, там! – крикнув. – Що за дідько?

      – Води, – почувся слабкий голос.

      Цей голос Павлові Баньковському видався знайомим. Увечері він їхав до міста і бачив Матеуша Піотровського з Бучинця, який так само їхав на вивіз сміття. Щось підказало Баньковському, що це власне Піотровський. І голос той самий, і завжди він до цієї ями зсипав. Та й випити любив. Сп’яну впав у яму, може, щось собі зламав і лежить.

      Роззирнувся довкола. Ще було темно, на сході ледве сіріло. Якщо Піотровський свою фурманку залишив тут, то кінь напевно сам потягнувся до Бучинця.

      – А то ви, пане Піотровський? – запитав. – Впали сюди, чи що?..

      У відповідь почувся тільки тихий зойк.

      «А може, то йому ті міські зробили?» – подумав господар. Від людей із міста всього найгіршого можна чекати.

      Помацав ногою спадистий схил, після роздумів повернувся до коня, відв’язав шнури, які слугували замість віжок, зв’язав їх між собою, тугим вузлом прив’язав до осі та, тримаючись за шнур, спустився вниз.

      – Пане Матеуше, відгукніться, бо темно, – закричав він. – Де ви?

      – Води!.. – почув голос вже біля себе.

      Він схилився і намацав плече.

      – Води не маю, звідки вода? Мусите вилізти нагору. А де ваш кінь?.. Сам додому вирушив?.. Ну ж бо, не підніму вас, спробуйте встати.

      Він притоптав ногами сміття, обперся і шарпнув безвладним тягарем.

      – Руштеся. Далі, далі! Сам не дам ради.

      – Не можу.

      – О-о-о! Не можу! Піднатужтеся. Бо ж не будете тут здихати.

      Руки Баньковського натрапили на густу рідину, яка обліпила волосся. Понюхав свої пальці й запитав:

      – Побили вас, чи що?

      – Не знаю…

      Селянин задумався.

      – Так чи сяк, не будете тут здихати. Тьху!.. Вважайте, у мене є шнурок, аби ви тільки піднялися, то якось підтягнетесь.

      До лежачого, мабуть, поверталися сили, бо він поворушився раз, удруге, але знову впав, хоч Баньковський підтримував його як міг.

      – Нема ради, – вирішив він, – треба йти по підмогу. Напевно,