Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович

селянин.

      – Де я є, що це? – відповів питанням на питання пасажир.

      – А на моєму возі. Не бачиш?

      – Бачу, – буркнув чоловік і ледве сів, підтягуючи під себе ноги.

      – Ну?

      – А звідки я тут узявся?

      Баньковський відвернувся і сплюнув перед собою. Треба було б подумати.

      – А я знаю? – врешті повів плечима. – Я спав, я спав, а ти, напевно, заліз на віз. З Варшави, що?

      – Що таке?

      – Тож я й питаю, ви, пане, є варшав’янином?.. Бо якщо так, то немає чого їхати зі мною до Вульки чи до Бачинця. Я додому їду. А вам же, пане, не до Вульки. О, мені вже за тим вітряком треба повертати… Зійдете чи як?.. І так до рогатки буде з десять кілометрів…

      – Куди? – запитав чоловік, а в його очах стояв подив.

      – Тож кажу, до варшавської рогатки. Ви з Варшави?

      Чоловік витріщив очі, обтер чоло і сказав:

      – Не знаю.

      Баньковського аж підірвало. Тепер він зрозумів, що має справу з мерзотником. Обережно обмацав собі груди, де був схований мішечок із грішми, і роззирнувся. На відстані, може, пів кілометра, тягнулися вози.

      – Що ж ти вдаєш із себе дурня, – гаркнув він, – не знаєш, звідки ти?

      – Не знаю, – повторив чоловік.

      – То тобі, напевно, розум помішався. А того, хто тобі голову розбив, ти теж не знаєш?

      Той обмацав собі голову і пробурмотів:

      – Не знаю.

      – Ну то злазь із воза! – крикнув розлючений до краю селянин. – Злазь!

      Потягнув на себе віжки і кобила стала. Незнайомець слухняно звалився на шосе. Зліз і почав роззиратися на всі боки, ніби був без тями. Баньковський, зауваживши, що незнайомець, можливо, не має ніяких злих намірів, вирішив звернутися до його сумління.

      – То я з тобою по-людськи, по-християнськи, а ти як до пса. Тьху, міське стерво! Питаю, чи з Варшави, то навіть відповідає, що не знає. То, може, також не знаєш, що тебе мати породила?.. Може, й не знаєш, що ти за один і як тебе звати?..

      Незнайомець дивився на нього широко розплющеними очима.

      – Як?.. мене звати?.. Як?.. Н-не знаю… не знаю…

      І на його обличчі м’язи скоротилися ніби зі страху.

      – Тьху! – сплюнув Баньковський і раптово свиснув батогом по хребті кобили. Віз покотився вперед.

      Від’їхавши зо дві стаї[15], господар оглянувся: незнайомець ішов краєм шосе за ним.

      – Тьху! – повторив і вдарив кобилу, що аж почала бігти риссю.

      Розділ II

      Зникнення професора Рафала Вільчура зворушило усе місто. Передовсім у всьому цьому була якась таємничість. Усі ті, хто роками зустрічався з професором і добре його знав, запевняли, що будь-які припущення на тему самогубства були абсурдними. Вільчур відзначався надзвичайним життєлюбством, любив свою роботу, любив родину, любив життя. Його фінансовий стан був надзвичайно добрим. Його слава росла. У лікарському світі його вважали знаменитістю.

      Убивство видавалося також справою, яку слід було відкинути з простої причини: у професора не було ворогів. Єдиним

15

Давня міра довжини = 1067 метрів.