Щось більше за нас. Владимир Винниченко

та тарахкотіння млинків.

      Пройшов іще деякий час. З-за паровика, трохи задихавшись, з’явилася рум’яна, здорова Хима. Пошукавши очима й забачивши економа, вона з діловитим, поважним виглядом підійшла до нього.

      – Казали панич, щоб ви ввечері зайшли до них, щось мають казать вам, – вимовила вона, подаючи якийсь пакуночок, загорнений у папір.

      – Не казав, про що? – не дивлячись на неї, спитав Ґудзик, беручи пакуночок і ховаючи його в кишеню.

      – Ні, казали тільки, щоб зайшли.

      – Добре.

      Хима повернулась і так само діловито почала шукати своїх грабель.

      – Ось! – хитнула головою Федоська на землю біля себе, де лежали Химчині граблі. Хима підняла й зайняла своє місце, маючи все-таки такий вигляд, ніби нічого не трапилось і все йде, як слід йому йти. Дівчата мовчали.

      Карпо зразу ж побачив по її лиці, по знайомім йому дуже виразі в очах і в куточках губ, навіть по тому, як вона ступала, що не дурно «Янек» приїздив…

      Він іще міцніше стулив губи, нахмурився й ще з більшим запалом замахав вилами. Солома далеко летіла через голови товаришів, які іноді поглядали на нього, теж похмурі й суворі.

      – Кидайте за мене! – вмить зупинився він і, кинувши вила, пішов повз машину до діжки з водою. Напившись, він утерся, підняв окуляри на лоба й тихо пішов побіля дівчат, іноді зупиняючись коло декого з них. Ґудзик пильно стежив за ним, не встаючи з лантухів і похльоскуючи нагаєм себе по чоботі. Всі скоса поглядали на них крізь порох і полову. Машина ревла.

      – Федосько! – гукнув Карпо, зупиняючись між Федоською й Химою, і скоса подивився на Химу. Федоська підвелась і озирнулась на нього. – Тобі Ґудзя не дарував хусток?

      – Ні… А що?

      – А от нашій Химі не накупишся ніяк…

      Хима, зачувши своє ім’я, озирнулась до них, але, не розібравши за галасом, незрозуміло подивилась на Карпа й Федоську. Карпо, ніби ухиляючись від воза, що саме під’їжджав до машини, підійшов зовсім близько до неї.

      – Бідна Хима вже й не знає, куди їх ховати. То має хустку за Ґудзю, то за панича Янека, то за панича Станика… Клопіт!

      Федоська засміялась і посунула полову до волока.

      – Бреши-и-и! – з погордою кинула Хима, засовуючи граблі під машину.

      – А що дав панич Янек, чи сережки, чи хустку?

      – І сережки, й хустку! Ну, то що? Боюсь тебе, чи що? – повернулась вона раптом до нього і прямо подивилася в очі. – Пхи! Злякалася!..

      Карпо трохи змішався, не чекавши цього, але злість зараз же ще дужче закипіла і здавила йому груди.

      – Авжеж! Поганому виду не буває стиду!

      – Увва! Ти хороший!.. Знаємо!

      – Що ж ти знаєш?

      – Нічого… Знаємо…

      – Що ж ти знаєш?.. У-у-у, паршива! – злісно штовхнув він її ногою і повернувся йти.

      – Ну, ти! Халамидро!.. Чого б’єшся? – скрикнула Хима. – Бо зараз скажу панові, як ти підмовляєш…

      Карпо мовчки повернувся і, не давши навіть скінчить, знов іще дужче пацнув її ногою.

      – Па-а-ане! – жалібно закричала Хима, одсовуючись