Щось більше за нас. Владимир Винниченко

четвертій, п’ятій…

      – Ви вже той… звиніть, я трошки ляжу… Натомився, ходячи, та щось до сну клонить, – примощуючись, промовив після шостої Тарас і вже п’яненько осміхнувся.

      – Нічого, нічого… Звісно, наморишся… От хоч би, приміром… От сюди лягайте головою, тут наче горбик… А я вже вам договорю таки за свого дядька. Ну, то й пішов він до тої, виходить, барині, його родички. Входить до неї у кімнату, а там уже сидить той, що перепиняв дядька… От преобразіть собі, Тарасе Семеновичу, таку штуку: тут, значить…

      Тарас Семенович трохи розплющив очі, мугикнув щось, заплющив знов, ще раз тихо мугикнув і, схиливши голову на лікоть, спокійно й тихо заснув.

      – Спить уже, – прошепотів Гришка, що весь час слідкував за ним. Андрій, розповідаючи все-таки якусь нісенітницю, вирвав очеретину, облущив її й дуже хльоснув Тараса по пальцях. Той не зворухнувся.

      – Ну, йди, стань там і дивись, – повернувся Андрій до Гришки – Як буде хто йти, кашлянеш.

      Гришка, весело осміхнувшись і поглядаючи назад, пішов і став на поворотці.

      – Що за чорт! Нема! – хапаючись і поглядаючи на Гришку, шепотів Андрій. – І за пазухою нема… Невже брехав… Уб’ю гада! Ну, повертайсь… Щось у цій кишені… зав’язано…

      Розірвавши очкур, Андрій налапав щось тверде, схопив із трави ножика й одрізав усю кишеню. З розгорнутої кишені глянули старі бумажки, п’ятирублівки, десятки і прості срібні карбованці.

      – А що, багато? – підбіг Гришка.

      – Єсть. Ти ж позакидай ці пляшки, або я й сам це зроблю… Закинь і ковбасу, а то собаки набіжать і ще розбудять… Ну, гайда! Увечері приходь до Естерки, там п’ятьорку получиш… А тепер підожди трохи, не йди за мною.

      – Андрій Панасович!.. – несміливо і ніяково посміхаючись, промовив Гришка, йдучи за Андрієм. – Якби зараз… Сьогодні ж неділя…

      – Н-ну! – грізно крикнув Андрій і зупинив сіренькі, гострі свої очі на Гришці. – Сказав увечері… Чого ж ще!

      Гришка здвигнув плечима, зігнувся, підождав трохи, подивився на Тараса, всміхнувся й тихо пішов за Андрієм…

      А через годину, отовплений великою валкою людей, розхристаний, блідий, з синіми губами, Тарас з диким одчаєм і сльозами в очах розказував усе урядникові, який поважно й суворо слухав його.

      – Це Голуб! Це ніхто, як Андрій! Гайда всі до нього! – заревли декотрі з купи. – Ходім до нього, однімем! Це ж розбій!

      І вся валка, з поважним урядником і зігнутим, блідим Тарасом попереду, гучно посунула по головній улиці.

III

      – Куди, Ільку?.. Драстуй! Іш, надів нового піджака та й не пізнає вже…

      Ілько повернувся, – коло тину, трохи перехилившись на вулицю, стояла Мотря і, граючи очима, ласкаво всміхалася.

      – Не бачив, – підходячи до неї, усміхнувся й Ілько. – Драстуй.

      – А може, ще й досі сердишся?

      – За що?

      – А за те, що… тоді…

      – Ну, от! – знов усміхнувся Ілько, нахиливши голову й розглядаючи чобіт. – Хіба ж це первина?

      – Ну? А справді не сердишся? Га? –