.

купуйте, купуйте, не буду мішать, – наче схаменувшись, промовив Андрій і націлився йти. – Волики хорошиї, купуйте, дядьку… А я пійду посмотрю на тєї волики… Люблю, хе-хе-хе… Прощайте! Ходю сібє, знаєте, та всьо розсматрюю. Натомишся за недєлю в економії, – ну, і… хе-хе-хе… дозволиш сібє погулять у воскресеніє. Досвіданіє.

      – Щасливо… прощавайте… – потягнули дядьки за козирки, і Андрій зараз же почув:

      – Так берете дев’яносто два?

      – Чоловіче добрий! Якби можна було, хіба б я торгувався!

      – Ну, то як хочете… Піду. Прощавайте.

      – Куди ж ти, Тарасе?

      Тарас махнув рукою і, не поспішаючи, став доганяти Андрія, який ліниво, потихеньку пробирався між людьми. Порівнявшись із ним, Тарас став мовчки йти рядом, похльоскуючи іноді батогом.

      – О! І ви! – наче тільки що побачивши, трохи згодом промовив Андрій. – Не сторгувались?

      – Дорого! Волики б нічого, та…

      – Волики… да… Тольки знаєте, я вам так скажу: лучче купи то, што нравиться, чим то, што не нравиться. От хоч би й я: маю воли; воли не скажу, щоб плохиї, но… не нравляться… прямо не люблю! Я, знаєте, челаєк простой, – мінє не нада там усяких панських вигадок, хоч сам я і, можна сказать, не з простих. Ти мінє дай, щоб челаєк бил хароший і… словом, хароший… Мінє все одно, чи ти мужик, чи пан… аби в тібє душа била, аби ти не обиділ ближнього. Сказано: «люби ближнього, как самого сібє».

      – По Євангелію, значить, живи… А далеко ті волики, що ви говорили?

      – Да, да! Не обмани й не украдь!.. А он-о-но і волики тєї. А волики – золото! От пойдьом от тут між возами, оно вийдьот ближче… А от єто і мої воли… Що, Гришка, напував воли?

      – Напував, пане! – схопився Гришка і зняв картуза.

      – Пили добре?

      – Добре, пане.

      – Підкинь же сінця… Ну, що, – повернувся Андрій до Тараса, – нічево волики? Тольки куди їм до тих. Ви подивіться на тих… Ви посмотріть… От отцеда лучче видно… Мордочки какиї… Ах, ви ж мої!.. Ех! Знаєте, єслі б хто дал січас мінє за мої восімдесят, доложил би десять і купил би! Накажи мене Бог, купил би… Только што ж? – не дадуть за мої восімдесят… А тут з дому не взял… Узял на всякиї покупки, та што ж? – за п’ятнадцять рублей не купиш їх! Пойдьом, посмотрите…

      – Та чого ви думаєте, що за ваші не дадуть вісімдесят? – розглядаючи воли, промовив Тарас.

      – Ха-ха-ха! А бодай вас! – наче розуміючи жарти, добродушно вдарив Андрій по плечу дядька, але зараз же поважніш додав – Хоча, положим, волики нічево сібє… Тольки ж посмотріть на ті, куди ж єтим!

      А ці волики були здорові, ситі, круторогі воли, з міцними, здоровими ногами, з дужими, широкими грудями; «золоті» ж воли були здоровенькі, звичайні волики. Тарас подивився на ті, на ці, пильно глянув на добродушну і навіть дурненьку посмішку Андрієву, постьогав трохи замислено батогом по колесах і промовив:

      – А все-таки я думаю, що й за ваші можна дать вісімдесят… Підождіть, що ви смієтесь! То воли хороші, вони таки й лучче цих – що правда, то правда! Але ж і ціна за них лучча! Що луччі вони, то луччі, що й говорить, але