Щось більше за нас. Владимир Винниченко

прямує собі дядько до воза. Але, зустрівшись з земляками, спиниться, обіпреться теж на спину вороненькій і, слухаючи якого-небудь оповідача, поважно на запити одповідає:

      – Не продажня.

      Тільки ж умішається де єврей або циган, там спокій цей зміняється на крик, на галас, сварку, іноді й на бійку. І набіга поліція, збігаються люди, підіймається ґвалт і, нарешті, троє або четверо дядьків попадають у холодну, тягнучи за собою цигана й єврея.

      На воловій, біля купки людей у темному піджаці, таких же штанях, у глаженій сорочці й новому картузі стояв Андрій. Біля нього, переминаючись з ноги на ногу, часто поглядаючи через голови людей до крамниць, крутився невеличкий парубок з прищуватими щоками й синенькими, полинялими оченятками.

      – Та його, Андрій Панасович, не буде, їй-богу, не буде, – заглядаючи в вічі, вимовив нарешті він. – Він, мабуть, десь уже запив… Хе-хе-хе!

      Андрій погано вилаявсь.

      – Хе-хе-хе! А я ще вчора його питав: «Будеш, кажу, на ярмарку?» – «Буду, каже».

      – Ти ось що, – почав Андрій, – біжи… Того йолопа, правда, все одно не буде, то біжи зараз до Берка й пошукай там Остапа, – він там повинен буть. Скажи, що я його кличу.

      – Робота буде, хе-хе-хе?

      – А як не буде у Берка, біжи до Тартаковського. Знаєш?

      – Ну, от! Скажу, що є хороша робота…

      – Цього не кажи! Прямо скажи: Голуб кличе… Підожди… А сам до мене потім не підходь. Чуєш?

      – Ну да, бо, звісно…

      – Та не перебивай! Не тямиш – і мовчи!

      Прищуватий ніяково всміхнувся й винувато глянув Андрієві в вічі.

      – До мене не підходь, а як побачиш, що Остап поведе он тих хлопців до пивної… Бачиш яких?

      – Бачу, бачу: один у брилі, а другий без шапки, волики коло них.

      – Ет, дурне! Кажу, слухай! Дивись: бачиш червону гарбу економічеську? Та куди лупаєш! Он-он-но!

      – Ага, бачу!

      – Бачиш же?

      – Їй-богу, бачу. Здорові, сірі воли коло неї… Парубки сидять біля вія… їдять щось. О! Один устав.

      – Ну, так. Так як побачиш, що вони підуть із Остапом, іди зараз же до гарби, сідай коло неї й сиди. Сиди та й годі.

      – Ну да, розуміється…

      – А як підійду я з ким-небудь, скинеш шапку й будеш звати мене паном…

      – Хе-хе-хе!! Ну да, бо панам, сто бісів їх матері, раз у раз дешевше уступають.

      – Та ні! Ну, й дурний же ти, Гришка, Господь з тобою! – всміхнувся Андрій. – Я не купувать, а продавать ті воли буду. Чуєш, розумієш, капустяна голово?

      – Ага.

      – І ти не чужий мені, а мій наймит з села Лементарівки…

      – Ну да, так… Ми з економії… Aгa-a-a! – прояснів вмить Гришка й зареготався.

      – Розібрав? Ну, так біжи… Твої три карбованці і півкварти. Та швидко! Підожди, підожди. А Остапові скажи, щоб теж до мене не підходив, а прямо йшов до хлопців… Той уже зна, куди їх вести. Ну, гайда!

      Прищуватий весело насунув картуза на лоба, штовхнув якогось дядька, крикнув «ану, мурло, з дороги!» і пропав серед натовпу.

      «Нема Ілька, обманув, – майнула в Андрія думка. – Дурень… А! Може, він у Мотрі? Он що! А я думаю… О, хвойда проклята?..