Щось більше за нас. Владимир Винниченко

Читать онлайн.
Название Щось більше за нас
Автор произведения Владимир Винниченко
Жанр Литература 20 века
Серия Бібліотека української літератури
Издательство Литература 20 века
Год выпуска 1909
isbn 978-966-03-8416-3



Скачать книгу

прямує собі дядько до воза. Але, зустрівшись з земляками, спиниться, обіпреться теж на спину вороненькій і, слухаючи якого-небудь оповідача, поважно на запити одповідає:

      – Не продажня.

      Тільки ж умішається де єврей або циган, там спокій цей зміняється на крик, на галас, сварку, іноді й на бійку. І набіга поліція, збігаються люди, підіймається ґвалт і, нарешті, троє або четверо дядьків попадають у холодну, тягнучи за собою цигана й єврея.

      На воловій, біля купки людей у темному піджаці, таких же штанях, у глаженій сорочці й новому картузі стояв Андрій. Біля нього, переминаючись з ноги на ногу, часто поглядаючи через голови людей до крамниць, крутився невеличкий парубок з прищуватими щоками й синенькими, полинялими оченятками.

      – Та його, Андрій Панасович, не буде, їй-богу, не буде, – заглядаючи в вічі, вимовив нарешті він. – Він, мабуть, десь уже запив… Хе-хе-хе!

      Андрій погано вилаявсь.

      – Хе-хе-хе! А я ще вчора його питав: «Будеш, кажу, на ярмарку?» – «Буду, каже».

      – Ти ось що, – почав Андрій, – біжи… Того йолопа, правда, все одно не буде, то біжи зараз до Берка й пошукай там Остапа, – він там повинен буть. Скажи, що я його кличу.

      – Робота буде, хе-хе-хе?

      – А як не буде у Берка, біжи до Тартаковського. Знаєш?

      – Ну, от! Скажу, що є хороша робота…

      – Цього не кажи! Прямо скажи: Голуб кличе… Підожди… А сам до мене потім не підходь. Чуєш?

      – Ну да, бо, звісно…

      – Та не перебивай! Не тямиш – і мовчи!

      Прищуватий ніяково всміхнувся й винувато глянув Андрієві в вічі.

      – До мене не підходь, а як побачиш, що Остап поведе он тих хлопців до пивної… Бачиш яких?

      – Бачу, бачу: один у брилі, а другий без шапки, волики коло них.

      – Ет, дурне! Кажу, слухай! Дивись: бачиш червону гарбу економічеську? Та куди лупаєш! Он-он-но!

      – Ага, бачу!

      – Бачиш же?

      – Їй-богу, бачу. Здорові, сірі воли коло неї… Парубки сидять біля вія… їдять щось. О! Один устав.

      – Ну, так. Так як побачиш, що вони підуть із Остапом, іди зараз же до гарби, сідай коло неї й сиди. Сиди та й годі.

      – Ну да, розуміється…

      – А як підійду я з ким-небудь, скинеш шапку й будеш звати мене паном…

      – Хе-хе-хе!! Ну да, бо панам, сто бісів їх матері, раз у раз дешевше уступають.

      – Та ні! Ну, й дурний же ти, Гришка, Господь з тобою! – всміхнувся Андрій. – Я не купувать, а продавать ті воли буду. Чуєш, розумієш, капустяна голово?

      – Ага.

      – І ти не чужий мені, а мій наймит з села Лементарівки…

      – Ну да, так… Ми з економії… Aгa-a-a! – прояснів вмить Гришка й зареготався.

      – Розібрав? Ну, так біжи… Твої три карбованці і півкварти. Та швидко! Підожди, підожди. А Остапові скажи, щоб теж до мене не підходив, а прямо йшов до хлопців… Той уже зна, куди їх вести. Ну, гайда!

      Прищуватий весело насунув картуза на лоба, штовхнув якогось дядька, крикнув «ану, мурло, з дороги!» і пропав серед натовпу.

      «Нема Ілька, обманув, – майнула в Андрія думка. – Дурень… А! Може, він у Мотрі? Он що! А я думаю… О, хвойда проклята?..