Щось більше за нас. Владимир Винниченко

молодиці, дівчата, невеличкі хлопчики; на вигоні плаца, підгукуючи, підкидаючи ліктями, хлопчики силкуються вдати з себе шмулів, буланих, кацапів тощо; коло річки, вибрикуючи, похнюпившись, весело іржучи, товпляться коні, корови, воли.

      Але торг провадиться повагом, де-не-де зі смішком, з тонкою іронією, з коментаріями до товару; торгуються без видирання очей, без дикого запалу, без хитрощів, але з тонким підходом. Надходить поважний дядько в новій свиті, в картузі, з маленькими очима під густими бровами, з тонкими губами й невеличким ряботинням по худому лиці, підступає він до купки, що стоїть, поспиравшись на коней і розмовляючи тихо та мирно. Навкруги, звичайно, коні, люди; всі товпляться, штовхаються, пролазять між кіньми, перегукуються, регочуть. Дядько розводить дві спини коней, просовується і, потягнувши злегка за картуз, промовляє:

      – Драстуйте! Боже поможи!

      – Спасибі! – озиваються декотрі і, не переміняючи постав, слухають далі якого-небудь оповідача. Дядько теж постоїть, послухає, подивиться іноді на конячок і, намітивши яку-небудь вороненьку з худими боками, з витертим чубком і повисмикуваним хвостом, наче знехотя ткне батогом у бік і теж знехотя, ні до кого, властиво, не звертаючись, бовкне:

      – А що просить?

      Конячка крутне хвостом, переступить на другу ногу, зітхне з присвистом і знов похилиться; а хазяїн її, одвернувшись трохи од одповідача й міцніше впершись ліктем, теж наче знехотя муркне:

      – Три красні.

      – …Ну, та й говорю йому, значить, тому таки панові, – чується з купки: «Змилуйтесь, ваше благородіє, я ж тут хіба як? Хіба я що?» А він, чорт його зна, чи вже таке зроду погане, чи… як заверещить: «На недєлю у тюрму!»…

      – А дві? – знов торкає пужалном конячинку дядько. Коняка знов крутить хвостом, зітхає й переміняє ногу; хазяїн знов трохи одвертається, знов умощується зручніш на спині й одповідає:

      – Двадцять сім дають.

      – Та, мабуть, невеличких?

      – Чого? Хіба не стоїть? Кінь як кінь.

      – Та вжеж! І голова, і вуха є… Дві берете?

      – Та що ви, земляк! – всміхається хазяїн і повертається вже зовсім до дядька. – Хіба вже я як – у Бога теля з’їв, чи що? Узять дві, як до їх дають ще сім!

      – Та й беріть!

      – Та й візьму!

      – Та й держіть!

      – Та й вдержу!

      Дядько одходить трохи, повештається навколо, потикає в боки деяких конячок і наче зовсім ненавмисне опиниться коло вороненької:

      – А що, держите? – ледве всміхаючись, кидає він до хазяїна конячки.

      – Держу.

      – А поснідали добре?

      – До обіду не далеко.

      – Ну, то… зверху додам два.

      – Ні, буде холодно. Коняка добра… молода.

      Дядько підходить ближче, мовчки підніма голову вороненькій, розтуляє рота й дивиться в зуби.

      – Та що там? – всміхається хазяїн. – Хоч дивіться, хоч ні, а більше п’яти не дасте.

      Дядько, не відповідаючи, обходить навкруги і наче твердо обміркувавши,