Щось більше за нас. Владимир Винниченко

її руку, що лежала на коліні в нього, насунув картуза і встав.

      – Підожди! – зблідла Мотря. – Куди ж ти? Я ж не сказала, що не піду за тебе…

      – Так скажеш все одно. Прощай!..

      – Ні-ні, підожди… Я ж… ти ж… Ти ж сам говориш «подумай». Я піду за тебе, я подумаю. Ти ж… я ж тобі ніколи нічого не казала, як ти позаторік не хотів брать мене, як я хотіла. Я ж мовчала…

      – Бо не любила!

      – Як не любила? А як же? – здивувалась Мотря.

      – Так прямо…

      – І дитина тільки так? – глухо, нахмурившись, запитала вона.

      – І дитина…

      – І в тюрму до тебе бігала щодня тільки так?

      Андрій махнув рукою, але не сказав нічого.

      – І кулаки твої два роки зношу тільки так? Чого ж мовчиш? На якого ж чорта ти мені, рудий, здався, як я могла кращих знайти? Га?.. Ух, ти!..

      – А хіба не знайшла? А Ілько? Ще задається… Прощай! – зненависно виговорив він за одним духом і, повернувшись, швидко підійшов до тину, переліз і пішов улицею.

      – А в четвер прибіжиш! – навздогінці кинула, сміючись, Мотря.

      – Не діждеш, гадино!

      – Ой, прибіжиш!

      Андрій гидко на всю вулицю, незважаючи на людей, вилаявсь до Мотрі.

      – Прибіжиш, прибіжиш, бо в четвер усю правду скажу! – почувся ще раз голос Мотрі і за ним якийсь нервовий голосний її сміх.

      Андрій ще раз вилаявсь і швидше пішов од хати, від якої навмисне голосно, якось нервово почулось:

      А я слави тої не боюся,

      З ким люблюся – не наговорюся.

II

      Прокинувся Сонгород. Ярмарок. На вулицях стоїть туман пилу; торохкотять вози з прив’язаними до них кіньми, волами, коровами, телятами; літає солома, шерсть; «дядьки», поспускавши з полудрабків ноги, по три, по чотири, а то й цілими купами поспішають до базару. А на базарі галас, регіт, рев, викрикування, закликання, гукання; ряди возів, ряди перекупок, жидів, кацапів, ряди шатрів з хустками, намистами, кожухами, ряди з рибою, ряди з паляницями, ряди з дьогтем, салом, сіллю. І туман пилу по всьому.

      Тихий, спокійний, навіть флегматичний український ярмарок. Нема в ньому ні зайвої турботи, ні зайвого крику, ні зайвої біганини: мирно, спокійно, – і легкий кольор флегми на всьому. Тільки коло жидів, бублейниць та циган і почуєш несамовиті крики, безсоромну брехню, тільки коло них побачиш бійку, іноді кров і раз у раз поліцію.

      – Бублички! Бублички гарячі! На салі, на маслі, на всім продовольстві! П’ять копійок за три пари, сім – десяток! Добирайте, дядьки, молодиці, гарненькі дівчатка!

      І підійде дядько з батогом у руках, уважно обдивиться бублики, калачі, паляниці, спитає почому, подумає трохи, поторкає обережно пальцем і мовчки одійде собі.

      – Куди ж ви, дядечку? Паляниці ж, як сахар. Десять копійок, дядю! Ну, за дев’ять оддам!

      – Знаєм ваш сахар! – бовкне собі під ніс «дядько» і так само піде далі, проштовхуючись, роздивляючись, обмацуючи й одходячи.

      – Ах, какиї ви стали скупиї! – докірливо хитає головою молодий єврейчик засмаленій, товстопикій дівці, що роздивлялась