Щось більше за нас. Владимир Винниченко

справді: слухай, одружився б ти зо мною? – якось жваво запитала вона і зараз же, поспішаючись, додала – Тільки не думай, що я справді хочу, – я тільки питаю.

      – Про всякий, значиться, случай? – усміхнувся Ілько.

      – Та то… вже.

      – Чи оженився б я з тобою? – протягнув він і, пильно вдумавшись, подививсь на неї. І за цим поглядом, від думки самої про шлюб із нею, він почув, як чогось очі її зробились не такими вже гарними; як груди, коса, стан, губи, ніс стали зразу такими знайомими, самими звичайними; як весь вплив краси її кудись зник і замість його стала якась ніяковість і навіть нудьга.

      – Хто його зна… – ніяково всміхнувся він і, удаючи з себе веселого, додав – А хто ж тоді злодійствувать буде? Вже треба тоді покинуть гульню?

      – Так не оженився б?

      – Та навіщо тобі знать?

      – Ну, я хочу!.. Не оженився б? Ну, говори!

      – Комедія! Ну… не оженився б… Та навіщо тобі виходить заміж? Хіба так погано?

      – Я так, хотіла тільки довідатись, – сухо кинула Мотря й задумалась.

      Ілько помовчав і тихо ліг на призьбі.

      – Тільки ти не думай, що я набиваюсь абощо! – стрепенувшись, засміялась Мотря. – Може, не вийшла б за тебе, якби й хотів. Я так тільки… Стій, стій, – перебила вона себе і стала прислухатись. Вулицею, видко, наближався хтось, співаючи.

      – Їй-богу, Андрій! – зблідла Мотря і нервово усміхнулась. – О, хитрий чорт! Наче він так собі… Ну, і я заспіваю… Нехай! Пхі!..

      Ой, не ходи, козаче, до мене,

      Буде слава на тебе й на мене… –

      взяла вона м’яким, грудним сопрано, і сумні згуки чуло рознеслись по кутку й обізвались між високими вербами городів. Чоловічий голос зараз же змовк, і через декілька хвилин коло воріт показався середнього зросту парубок років тридцяти, в клітчатих, вузьких навипуск штанях, в такім же самім піджаці, в картузі, які носять ляшки-прикажчики по економіях, і в черевиках на таких рипах, що їх було чути ще тоді, як самого хазяїна їх ще і в вічі не видати.

      – Я ж казала, що Андрій, – прошепотіла Мотря і, наче не примічаючи його, весело і швидко заговорила до Ілька, котрий підвівся й, закриваючи очі від сонця, ласкаво й привітно всміхався до Андрія. А Андрій, знявши картуза, витирав червоненькою хусткою білий-білий високий лоб, обведений сизою смугою від картуза, веснянкувате, з широкими вилицями, лице, з червоними плямами там, де у інших смага буває; протирав від пороху маленькі, сіренькі, з білими віями очі, які бувають у молодих білих поросят; протирав руді, короткі, кудлаті вуса. І роблячи це все повагом, не поспішаючи, й собі весело-привітно посміхавсь і наближався до них.

      – А! І Андрій сюди! – наче тільки що побачивши його, повернулась Мотря і весело заговорила до нього:

      – А я оце йшла до тітки та й зайшла, знаєш, сюди…

      – Драстуй, Ільку! – перебив її Андрій. – Грієшся все на сонечку? Ах ти ж, лодарю! А ввечорі…

      І не договорив: порівнявшись із Мотрею, вмить зупинився, блиснув очима, замахнувся кулаком, – і Мотря, скрикнувши, захиталась, закрилась