Щось більше за нас. Владимир Винниченко

Читать онлайн.
Название Щось більше за нас
Автор произведения Владимир Винниченко
Жанр Литература 20 века
Серия Бібліотека української літератури
Издательство Литература 20 века
Год выпуска 1909
isbn 978-966-03-8416-3



Скачать книгу

тобі буду ходить, бо він – гарний, а ти – рудий! І ось вам обом, прокляті, ось! – і, тикнувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору.

      – Скажена баба, їй-богу! – ніяково всміхаючись, мовив Ілько, сідаючи на призьбу.

      Андрій мовчки всміхнувся, підняв із землі соломинку й сів поруч. Навкруги після галасу зробилось наче ще тихіше, тільки десь далеко-далеко гавкали собаки та вітер злегка шелестів соломою.

      – Підеш завтра на ярмарок? – помовчавши трохи, спитав Ілько.

      – Небезпремінно. А ти? – підвів голову Андрій.

      – Та хто його зна…

      – Гайда вдвох!

      – Чого?

      – Поможеш мені.

      – Та у тебе ж Остап є.

      – Та ну його к бісу, самого Остапа: він або спить, або п’є… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?

      – Та хто його зна… Їй-богу… – зам’явся Ілько.

      – «Та хто його зна!» А що ж ти завтра робитимеш? Коли ж і заробить, як не завтра? Та й робота ж яка: підійшов до того, кого покажу, розпитався, назвавсь родичем і пішов з ним у пивну… Хе-хе-хе! Робота! А в кишені вже й є десятка… Га? А ще розумний хлопець!

      – Та я розумію, чого ж! – образившись трохи, промовив Ілько. – Що ж тут не розуміти? Звісно, можна заробить. Але… не люблю я ходи-и-ть, та говори-и-ть, та піддурювать. По-моєму: побачив, узяв та й герехт!.. Або як що – в морду, в ухо…

      – А потім побачили, взяли – і в тюрму. Так?

      – Ну…

      – От тó то ж бо й є, що «ну»! А тут, брат, прийшов, побалакав, зробився родичем і йди в пивну… і не одвічаєш!

      – Та воно так, – згодився Ілько, – коли ж… Ну, а як він не повірить і не захоче одійти од воза?

      – Ну, як-таки не повірить? Повірить! Мурло дурне, зрадіє…

      – Ну да, зрадіє… А як його з ним балакать?

      – Прямо говори, що знав його батька, брата, чи що… Приплети сюди свого діда, бабу…

      – Та хто його зна… Ні, їй-богу, Андрію, я не можу. Що друге, знаєш, я можу… Хіба ж я коли одказував? Чи підпалить єврея – палив; чи розбить кого – бив. А це, приставляться… Не можу!

      – Скажи, що не хочеш, – усміхнувся Андрій.

      – Ну, от ще!

      Змовкли.

      – Чого то вчора до тебе батько твій приходив? – трохи згодом промовив Андрій.

      – Та звісно чого! – засміявся Ілько. – Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.

      – Ну?

      – Ну, а я йому сказав, що тоді буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський і всі багачі.

      – А він?

      – «Так вони, каже, не грабують». – «І я, кажу, не грабую». – «Брешеш, каже! Ти, каже, тим і живеш!» – «Ба ні, кажу, як на те пішло, то вони саме і грабують, бо деруть і з слабого, і з бідного – а я з бідного не деру»…

      – Бо чорт ма чого драть! – хитро підморгнувши, всміхнувся Андрій.

      – Ну да! – зареготався Ілько, – на чортà мороку зачіпать із бідним, як на багатому можна поїхать?..

      – Хоча бідного все-таки жаль…

      – Та ну да, жаль! – підхопив Ілько й подивився пильно на