Щось більше за нас. Владимир Винниченко

тобі буду ходить, бо він – гарний, а ти – рудий! І ось вам обом, прокляті, ось! – і, тикнувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору.

      – Скажена баба, їй-богу! – ніяково всміхаючись, мовив Ілько, сідаючи на призьбу.

      Андрій мовчки всміхнувся, підняв із землі соломинку й сів поруч. Навкруги після галасу зробилось наче ще тихіше, тільки десь далеко-далеко гавкали собаки та вітер злегка шелестів соломою.

      – Підеш завтра на ярмарок? – помовчавши трохи, спитав Ілько.

      – Небезпремінно. А ти? – підвів голову Андрій.

      – Та хто його зна…

      – Гайда вдвох!

      – Чого?

      – Поможеш мені.

      – Та у тебе ж Остап є.

      – Та ну його к бісу, самого Остапа: він або спить, або п’є… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?

      – Та хто його зна… Їй-богу… – зам’явся Ілько.

      – «Та хто його зна!» А що ж ти завтра робитимеш? Коли ж і заробить, як не завтра? Та й робота ж яка: підійшов до того, кого покажу, розпитався, назвавсь родичем і пішов з ним у пивну… Хе-хе-хе! Робота! А в кишені вже й є десятка… Га? А ще розумний хлопець!

      – Та я розумію, чого ж! – образившись трохи, промовив Ілько. – Що ж тут не розуміти? Звісно, можна заробить. Але… не люблю я ходи-и-ть, та говори-и-ть, та піддурювать. По-моєму: побачив, узяв та й герехт!.. Або як що – в морду, в ухо…

      – А потім побачили, взяли – і в тюрму. Так?

      – Ну…

      – От тó то ж бо й є, що «ну»! А тут, брат, прийшов, побалакав, зробився родичем і йди в пивну… і не одвічаєш!

      – Та воно так, – згодився Ілько, – коли ж… Ну, а як він не повірить і не захоче одійти од воза?

      – Ну, як-таки не повірить? Повірить! Мурло дурне, зрадіє…

      – Ну да, зрадіє… А як його з ним балакать?

      – Прямо говори, що знав його батька, брата, чи що… Приплети сюди свого діда, бабу…

      – Та хто його зна… Ні, їй-богу, Андрію, я не можу. Що друге, знаєш, я можу… Хіба ж я коли одказував? Чи підпалить єврея – палив; чи розбить кого – бив. А це, приставляться… Не можу!

      – Скажи, що не хочеш, – усміхнувся Андрій.

      – Ну, от ще!

      Змовкли.

      – Чого то вчора до тебе батько твій приходив? – трохи згодом промовив Андрій.

      – Та звісно чого! – засміявся Ілько. – Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.

      – Ну?

      – Ну, а я йому сказав, що тоді буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський і всі багачі.

      – А він?

      – «Так вони, каже, не грабують». – «І я, кажу, не грабую». – «Брешеш, каже! Ти, каже, тим і живеш!» – «Ба ні, кажу, як на те пішло, то вони саме і грабують, бо деруть і з слабого, і з бідного – а я з бідного не деру»…

      – Бо чорт ма чого драть! – хитро підморгнувши, всміхнувся Андрій.

      – Ну да! – зареготався Ілько, – на чортà мороку зачіпать із бідним, як на багатому можна поїхать?..

      – Хоча бідного все-таки жаль…

      – Та ну да, жаль! – підхопив Ілько й подивився пильно на