Щось більше за нас. Владимир Винниченко

ти такий дурний і… гарний. Ха-ха-ха!

      – А хіба поганий? Гидший за Андрія б то?

      – За Андрія? О, ні-ні!.. Е, якби Андрій такий, як ти. Якби Андрієві ці кучері, ці брови, очі – одно слово, якби був твоєї краси! А все-таки я люблю Андрія. Не віриш?.. Усміхаєшся?

      – Ні, чого ж, на здоров’я…

      – Ану вас к чорту! Ти краще знаєш що? – знову змінила вона тон. – Заховай мене де-небудь. Їй-богу! А то він зараз прийде сюди й побачить… Заховай, Ільку!..

      – Та хай бачить. Хіба це первина чи що, що ти в мене? – знехотя підвівся Ілько. – Куди ж тебе заховать? – повів він очима навкруги. – Нема де… Хіба в хаті?

      – Не треба! – махнула рукою Мотря і, щось надумавши, побігла до воріт. – Ще нема! – вернувшись, промовила вона. – А буде, зараз буде! О, то – сатана, хитра тварюка!.. А що він тобі говорить про мене?

      – Нічого не говорить.

      – Як «нічого»! Щось же та говорить?

      – Нічого, мовчить усе.

      – О, потаєнний чорт! Куди тобі!.. Плохий ти проти нього… Він зараз прийде. Все одно дознався б, що я тут. Ну, та нехай бачить! Дитину вб’є? Хай убиває… Клопіт!.. Менше мороки!..

      – Та за віщо ж він сьогодні бив тебе? – позіхнув Ілько, знов сідаючи на призьбі.

      – За що? – перепитала Мотря, пильно дивлячись на нього. – Сказать?.. За те, що була у тебе вчора, за те, що задивляюсь на тебе, за те, що цілую і його, і тебе! За те, що од нього біжу до тебе!

      Ілько всміхнувся.

      – Правда, гидка я? Як сàма послідня?.. Ото! Нехай!..

      – Та чого він з тобою не одружиться? – поважно промовив Ілько.

      – Бо я не хочу!

      – І до мене б тоді не ходила б, і не бив би. Чи ходила б? Га?

      – Ну, то вже дулю з’їв би! – гордо блиснула очима Мотря. – То вже чорта пухлого!

      – Хіба?.. Хм… а мені здається, що ходила б.

      – Ну, то побачили б! – кинула вона.

      – А якби Андрія піймали й засадили в тюрму?

      – То до тебе, думаєш, побігла б?.. А хіба не бігаю? Ха-ха-ха! Слухай, ти заховай мене, їй-богу, – він уб’є мене… Заховай, голубе, заховай! Він зараз прийде! – і, оглядаючись навкруги, Мотря нервово потягнула Ілька за руку з призьби.

      – Та не вб’є, одчепись!.. Заступлюся.

      – Хто? Ти? – пустивши його руку, зареготала Мотря. – Проти Андрія? Ой, Господи!

      – Тобто не подужаю? – всміхаючись потягся Ілько і, вирівнявши могутній, рівний, високий стан, глянув на себе згори. – Не подужаю? Я?

      – Та… подужаєш, та що з того? Він тебе одними словами… Та ні! Ти й руки не смітимеш піднять на нього. Він тільки подивиться на тебе, то ти й присядеш.

      – Я? – знов задоволено всміхаючись, повів Ілько очима від чобіт до грудей. – Я присяду? Хіба буду нижчий від нього? А подивись!

      Ілько провів рукою по темних шовкових вусах, підняв гарну свою голову, трохи прищурив чорні, оксамитні очі, виставив уперед високі, дужі груди і всміхнувся. Мотря знехотя подивилась, зараз же одвернулась і буркнула:

      – Та тільки й того, що гарний та здоровий!

      – А мало хіба?

      – Та… – і не договорила.

      – А мало хіба? Га? – нахиляючись до неї і стиха