Щось більше за нас. Владимир Винниченко

два роки. У Шато-де-Флер за окремим столиком сиділо декілька офіцерів. Повз них ходили шансонетки парочками і поодинці, бігали льокаї, проходжувались купчики. Пройшли дві шансонетки. Вмить один із офіцерів схопився, крикнув: «Та не може бути!» – і швидко пішов за шансонетками. Випередивши їх, він повернувся і пішов назад, пильно дивлячись в лице одній. Та скинула на нього очима, хотіла по звичаю шансонеток засміятися і щось сказати, і тільки й вимовила:

      – Панич!

      – Галя! Так це ти?.. А я дивлюсь… Так он як… Ти давно в Києві?.. Їй-богу, я… прямо…

      Офіцер зовсім змішався і не знав, що сказати. Не знала теж і Галя, стоячи й дивлячися на нього і радісно, і соромливо, і дивуючись. Помогла їм друга шансонетка, що засміялася, промовивши:

      – Так я тебе буду ждати, Галю! Я їду!

      – Добре, добре! – схопилась і опам’яталась Галя. – Та чого ж ми стоїмо? Гайда, походимо! Чи, може, вам треба… Вас, здається, чекають товариші?

      Галя вже зовсім чисто говорила по-російському, тільки зостався український акцент, але це навіть було мило. Це зараз же кинулось Васі в думку, хоча він поспішив їй одвітити:

      – Ні-ні! Нічого товариші! Я такий радий, що ми таки побачились! Я шукав тебе! Я чув, що ти таки «продала»! Пам’ятаєш, під млином? Господи! Здається, так недавно було! Ну, що, як ти тепер? «Звізда», а?

      Галя засоромилась. Це стало приємно йому й нагадало ту Галю в простій одежі, палку, щиру Галю-українку.

      – Ну, розкажи, як це було?

      – Ет! – махнула вона рукою. – Навіщо?

      – А ти так само, як і тоді, махаєш рукою! Не забула, – засміявся Вася. Засміялась і Галя й подивилася пильно на нього.

      – І ви не перемінились, тільки кращі зробились, – промовила вона.

      – Хіба? А ти теж покращала, ач, яка пишна тепер! А ти дорога? – запитав він тихо і всміхнувся.

      Галя подивилась на нього, всміхнулась і промовила:

      – Для когось дорога, а для вас ні!

      – Знов так говориш, як тоді?

      – А ви знов будете так говорити, як і тоді? – всміхнулась Галя.

      – Е, ні, – засміявся Вася. – Я тепер скажу от що: сідаймо зараз на коней і гайда до мене! Так?

      – Нехай так!

      – І ти мені все-все розкажеш? Так?

      – Хіба ви не знаєте?

      – Вперед лікар?

      – Лікар.

      – Потім на сцені являється сестра Марійка? Так?

      – Так.

      – Ну, далі звісно! Їдемо! Будемо згадувати минуле! А тобі його не жалко, Галю?

      – Ет! Ви все ж такий зостались. І охота про таке все говорити!

      – Та бо само нагадується!

      – А ви киньте! Краще думайте об чімсь… Ух, зацілую! – палко прошепотіла вона, сідаючи в екіпаж і притуляючи його руку до свого серця. Вася всміхнувся, сказав кучерові адресу, екіпаж заторохкотів і по хвилині заховався за рогом.

      [1901?]

      КРАСА І СИЛА

І

      Тихо-тихо в Сонгороді. Тихо в ньому, як і дощик січе день і ніч, як і сніг тріщить під ногою, тихо й тоді,