Щось більше за нас. Владимир Винниченко

ж не підеш? Як? – начебто дуже здивувався і крикнув Вася, і навіть устав із лави, але, глянувши на Галю, змовк, змішався і знов сів.

      – Так не підеш? – тихо промовив він. – Чого ж не підеш?

      – Хіба ви сами не знаєте? – спитала Галя.

      – А не знаю.

      – Хіба я вам пара?

      І замовчали обоє.

      – Одного я тільки не розумію, – почала Галя тихо і навіть весело, – навіщо це ви таке видумали? Хіба ви перше не думали об сім?

      – Думав.

      – Ну, то й я ж думала… І видумали, ха-ха-ха-ха-ха-ха! – весело засміялась Галя. – Я думала і давно вже рішила…

      Вася попробував теж засміятися, але тільки скривився. Посидівши ще трохи, він попрощався, видумав, що в нього розболілась голова, щоб не задержували, і ледве не вибіг із хати. І соромно, і легко, і важко було йому. А більш усього соромно за цей жупан, у котрому йому тепер прямо мука була йти по селу. «Черкес!» – думав він з полум’ям у лиці і, не дивлячись ні на кого, не піднімаючи голови, швидко йшов селом.

      – А я вас, паничу, шукаю! – вмить позад його почувся голос Каті, так що Вася навіть здригнувся.

      – За яким ще ділом? – розсердився він. – Чого треба?

      – Та вас кличуть пані! Там гості приїхали, якісь паничі з Сігізмундом Станіславичем.

      – Гості? Паничі? З Києва?

      – Та я не знаю. Вас покликати послали.

      – Добре, добре! Так ти знаєш що: ти не йди у горниці, нічого не кажи, словом, зовсім не показуйся пані на очі, я сам піду. Іди собі на село чи купатися, куди хочеш.

      – Та мені не можна.

      – Ну, куди хочеш, тільки не говори, що бачила мене, я сам зараз іду.

      І думаючи об однім, боячись тільки одного – щоб не побачили його «червоного черкеса», як він звав тепер жупан, Вася, крадучись мов злодій, побіг попід тином, переліз у сад, побіг садом і, підкравшись до розчиненого вікна своєї кімнати, вліз у нього і почав швидко й нервово роздягатися. Зім’явши «черкеса» і всю одежу, передягшися в студентський сюртук, він схопив «черкеса», книжки, що лежали купами на столі, замотав їх у якесь лахміття, що лежало на скрині, і засунув далеко під ліжко. Потім кинув туди бриля, шапку, пошукав ще дечого очима і, не знайшовши нічого більше, тяжко зітхнув і пішов у залу, з котрої чути були знайомі голоси товаришів.

      – О! Ось і він! – піднялись зараз же всі, як тільки він увійшов.

      – А ми, брат, за тобою, – почав Петя Лампадніков, як тільки перші привіти скінчились і всі трохи заспокоїлись. – Он і Сашка, і Ванька з тою ж метою сюди приїхали!

      – Це куди? – спитав Вася, не розуміючи.

      – Прямісінько в Київ! Скучили вже за тобою! Та й тобі, я думаю, тут невесело.

      – Ні, нічого, – криво всміхнувся Вася і поспішив спитати:

      – Ви вже давно приїхали?

      – Ні, з годину, не більше! Так поїдеш?!

      – Та що ти, Бог з тобою! – засміявся Вася. – Не вспів приїхати, вже й знов їхати! Ти все той самий!

      – Ну, а що ж? Навіщо мінятися?

      – Е, а наш Вася вміє! – засміялась Віра Андріївна.

      – Як? – ввічливо нахилився до неї Петя.

      – Мамо! –