Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник). Іван Багряний

«ось»?

      – Ось…

      – Фу, ти, чорт!.. – нарешті намацав Семьонов Максима. – Де ж ти шляєшся? – і роззлостився. – Іди прямо! Направо!.. Дай сюди твою полу… Та не хапайся за револьвер!..

      Семьонов узявся за полу Максимового пальта, майже здираючи його з плечей, і так плентався за ним. Невідомо було, хто кого веде.

      – Стій!

      Стали. Поміркувавши трохи, Семьонов зорієнтувався. Пішли далі. Так іще деякий час топталися в темряві. Нарешті Семьонов гримнув уже іншим голосом, як візник кричить «тпррру!», приїхавши:

      – Стій!!.

      Зупинились біля якоїсь стіни. Стояли в темряві, тримаючись одне за одного.

      – Не бойся, – промовив Семьонов, відсапавшись. – Я тебе не стрельну зараз. Не було ще приказу… Хоча для тебе, голубе, було б краще! – додав він, зітхнувши: – Я тебе по блату чикнув би льохко і… В інших, брат, буде тяжче… Шукай там ручку дверей! Єсть?..

      – Є.

      – Тягни.

      Максим потяг до себе за клямку – двері відчинилися просто в хату.

      – Катісь! – пробурмотів Семьонов і закрив за Максимом двері.

* * *

      «Ага!.. Оце й є те общее число!»

      Хата, освітлена лойовою свічкою, була вщерть напакована людьми, що лежали, як дрова, суцільним звалищем долі, на полу й на печі і… хропли. Біля дверей стояв столик, на столику горіла та лойова свічка, а за столиком куняв вояк із забинтованою головою.

      Максим як увійшов, так і зупинився біля дверей та й стояв, спершись на одвірок.

      Було тихо. Лиш де-не-де те хаотичне звалище людських тіл хлипало спросоння й маячило.

      «Так… Оце й є те „общее число“».

      – Петрович!.. – почулося тихо з найдальшого кутка. Це до Максима озвався чийсь голос, хтось упізнав його й озвався так сумно, сердечно:

      – Лягайте там, де стоїте… Лягайте…

      – Хто ви?

      – Я? Староста… цього обчества. І взагалі…

      – А-а…

      Максим упізнав: так, це староста цього села! Василенко. А село це, значить, – Веселе.

      Яка іронія!..

      Розділ сьомий

      …Обмерзлі кригою дерева дзвонили й лускотіли, неначе вони були скляні. Кожна найменша гілочка була оправлена в прозору кригу, світилася й блищала, і ціле дерево здавалося зроблене геніальним майстром із чистого скла. При подуві вітру гілочки цокотіли одна об одну, лущали, а при сильних ударах маси таких гілочок об масу, скляної коси об скляну косу скло дрібно билося й з дзвоном осипалося на пішоходів, на скляну ж, вірніше, оправлену в скляне поливо, землю. При недалеких артилерійських вибухах гілочки також подзвонювали і шелестом роняли дрібні блискучі шматочки.

      Під тією казковою декорацією, по фантастичній скляній алеї, в яку обернулася вулиця, ведуть Миколу… Ведуть Максимового друга й товариша на страту. Він іде босий по снігу, в самій білизні, гордо закинувши голову. Заслужений артист і каторжник… Він дивиться просто перед собою, на заходяче, зажурене сонце… Мабуть, йому ввижається далекий Сибір і сніги Забайкалля, буйний іній, і шелест скляного вітру, і друзі – такі ж, як і він, приречені,