Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник). Іван Багряний

коли нагло розітнулася команда й усі встали – Максим опинився на чолі «общего числа», як перша одиниця, за якою йшла решта – решта одиниць і безліч нулів… Ні, ні! Одиницею попереду пройшов Микола, пройшов босий і в одній білизні по снігу й зник за дверима, а за ним от мала йти решта – безліч одиниць і нулів, що й становитимуть вкупі з ним «общее число» …

      – По одному вихаді-і-і!!!

      Ця команда замикала візію й переключала її в реальність. Ба, вони обидві, візія й реальність, пливли якийсь час вкупі, взаємно перетинаючись під цю команду.

      Вартовий із забинтованою головою стояв, чухаючись і позіхаючи, і ту команду подав не він. Команду подав хтось із-за дверей, знадвору. Той хтось повторив команду тричі, але ніхто не виходив.

      Команда та прозвучала моторошно, немовби то кричав півень. Отой самий біблійний півень перед зреченням Петра й перед узяттям Христа на Голготу. Всі встали, збились отарою, тупцялись, щось там порпались, але ніхто не виходив.

      Забинтований вартовий, він же й комендант «дому цього», чухав свою потовчену голову й теж не міг спросонку прийти до пам'яти, дивився на огарок лойової свічки й моргав.

      Нарешті голос надворі вибухнув страшним прокльоном і приголомшуючим матюком. І тоді раптом у відповідь таким же прокльоном і матюком вибухнув забинтований вартовий, адресуючи їх туди, за двері; після цього він одразу опанував себе, прийшов до пам'яти, настроївся.

      – Ану ворушись там!!. Вставай-вставай!.. Збирай-ся-а!.. – загомонів-загукав він жваво й весело до того безформного й, здавалося, безкрайого в темряві «общего числа», так ніби йшлося про збирання десь на екскурсію чи до кіно.

      – А речі брати? – спитав хтось дипломатично, здавленим голосом.

      – Брати!.. Все забирай!..

      – І горшки?..

      – І горшки забирай…

      – Навіщо вони… – протяг хтось сумно, – …коли ж однак до лісу…

      – …на «шльопку» … – видавив хтось спазматично з горла – хтось юний – і зарюмсав.

      – Дурак! – буркнув вартовий. – Боїшся… Зараз найстрашніша кара – це лишатися живим!.. Пойняв? А нащот горшків – котрі порожні, кидай. Баби заберуть…

      Всі сопли в темряві, збираючи манатки. Хтось товк горшки, сьорбаючи носом.

      Максим стояв… Йому нічого було збирати й нічого товкти… Стояв і слухав сам себе. У вухах йому кричали треті півні глупої півночі:

      «Вихаді-і-і-і!!.»

      – Увага! – випростався вартовий, піднісши листок паперу до купи вкритих рудими плямами бинтів, що разом із дірками для очей та для рота були головою: – Кого я буду називати – говори «я!». А кого не назву, теж скажеш «я!», в кінці. Пойнятно?

      Він говорив весело, добродушним, простакуватим голосом. Це був один із типу тих «душ нарозпашку», що, напевно, й у пеклі б із чортами ляси точили.

      – Пойнятно?.. Ей ви там, на запічку! Зібрали горшки – покришки? Готово? Слухайте ж!

      – Василенко!

      – Я…

      – Завірюха!

      – я…

      I