Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник). Іван Багряний

боку двори, з другого – голий, засніжений степ. А люди…

      Насамперед виявилося, що юнак серед приречених – це був Костик! Шістнадцятирічний коректор із редакції, недавній комсомолець Костик. Решта ж його й Максимових колег – не привертали особливої уваги. То були чотири ряди однотипних якихось облич, землисто-сірих, зарослих, напівживих. Натомість привертали погляд інші люди – солдати. Виявилося, що всі солдати, – як ті, що зіскочили з машини, так і ті, що оце підійшли, – були якісь не звичайні собі солдати, якими їх звик бачити колись Максим, і навіть не такі, якими він уявив їх на підставі того, що бачив уночі, а якісь особливі, зовсім ще ним ніколи не бачені. Мало того, що вони були всі з погонами й злі-презлі з вигляду (особливо ж були злі ті, що підійшли), низькорослі, опецькуваті, понурі…

      – Гвардєйці… – прошепотів Василенко до Максима, вияснюючи йому те, що той знав і без нього.

      Але мало було самої цієї налички, щоб зробити їх такими незвичайними. Інше робило їх незвичайними. От вони, ті гвардєйці, з соломою в шапках і в ковнірах, із вовчими вогниками в очах, стоять насупроти, мовчки озираючи із-під лоба групу в'язнів, а осторонь стоять їхні якісь начальники й щось радяться, позіхаючи.

      Ба! Ось що робить їх надзвичайними! Всі ті гвардєйці одягнені в шинелі з англійського сукна; деякі, замість повстяників, мали англійські черевики; а озброєні всі здебільшого химерними американськими автоматами!.. Цілком не звичайні, а… «загрянишні»! Лише матюкалися всі по-російському.

      – А, трам-тарарам! – закипів раптом один люто, вихопившись наперед. Низькорослий і клишоногий, він шарпнув свою «американку»: – Я їх зараз одведу ось до Бога… цю мразь!..

      Це, здається, був сам караульний начальник – карнач.

      – Ну-ну, – озвався понуро заспаний офіцер старшої ранги, досить неохайно вбраний також в англійське зелене сукно й черевики. – Не дурій, Кулагін! Ще встигнеш…

      Клишоногий спочатку завагався, а потім вернувся на своє місце, не то гарчучи, не то скімлячи – точнісінько так, як пес, якому не дозволено вхопити за литку спотиньга.

      «Крок германський, автомат американський, штани англійські, матюки російські!… Га! Ось вона, квінтесенція епохи! її дух, її геній у всій красі й величі. Її емблема, символ всесвітнього універсального професійного вбивці».

      Цього ніхто не сказав уголос. Лише подумав. Це Максим. І та думка була разюча, як разючим було й видовище. Так, так… Крок германський, автомат американський, форма англійська, душа російська… Ні, не тільки російська. Матюки лише чисто російські, але душа… душа така ж, як і зовнішність, – мов циганський коц: ряба і теж «універсальна» – марксо-енгельсо-ленінська з новітніми німецько-англо-американськими корективами. У висліді – замотеличена, тупа, жорстока, здеградована до ранги звичайного душогуба, душа сучасности. А в цілому – духовна й матеріяльна суть епохи.

      – Ша-а-го-ом!! (Трам-тарарам!) Давай пішли! – розітнулася злобна дика команда. То карнач Калугін лютував, що йому не дали цю «мразь» «одвести зразу до Бога». Далебі, він був лютий на весь світ, і на самого себе, і на всі околиці