Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник). Іван Багряний

йшли через городи. Спершу по вузенькій стежечці, а тоді збились і чвалали навпростець по глибокому снігу. Дійшли до клуні.

      – Прямо…

      Минули клуню.

      – Стоп!!.

      Зупинились за клунею.

      «Бігти чи не бігти? – майнуло в Максимовій голові. – А-а, все одно!» Він стояв по коліна в снігу, і холодний вітер здирав з нього ветхе пальто. «Все одно…»

      – Так стояти! – скомандував котрийсь. Усі втрьох вони зайшли й стали ззаду. Щось між собою побубоніли…

      – Ну, от… – сказав котрийсь, пересуваючи закривку рушниці.

      Раптом від хати на весь голос:

      – Адставі-і-іть!!.

      Дивно, Максим від того відчув у собі виразне незадоволення. «Знову йти по цьому глибокому снігу босяком…»

      – Ну, давай назад!.. – буркнуло ззаду злісно. – (Трам-трам-тарарам!) Не дають навіть чоловіка по-настоящому вбити! Секунду б почекав…

      Вони прийшли знову до хати.

      Кутузов ходив по хаті, шалено димлячи цигаркою. І так само шалено димів, курячи люльку, той, що сидів до Максима спиною, низько схилившись над шахівницею.

      – Ага! – І Кутузов зупинився перед Максимом. – За що ви сиділи на Луб'янці?

      Максим мовчав. Він стояв, засніжений по коліна, втомлено й гордо поглядаючи згори вниз на Кутузова. «Чи ти зломиш мене, чи не зломиш?» – здавалося, питав його понурий, презирливий погляд.

      – Ну ж… Вас питають чемно, будьте ж і ви чемні. За що? За що ви сиділи на Луб'янці?

      Павза. Максим зітхнув.

      – За Марію Магдалину…

      Кутузов розгубився.

      – Що, що?.. – Потім оговтався. – Гм… Цебто що ви її зґвалтували?

      – Ні.

      – Вона вас?

      – Майже… По-вашому це називається «завербувала».

      – Не говоріть дурниць. Що вам могли ставити найдикіші обвинувачення – це нормально і в порядку. І це не має значення. А от скажіть – за що ж справді, за що в дійсності ви сиділи?.. Діло давнє…

      – Вам це відомо.

      Кутузов подивився здивовано й гмикнув скептично:

      – Чудак ви! Та ви ж прекрасно знаєте, що сиділи мільйони всякої… сволоти… Так звідки я про всіх можу пам'ятати, хто й за що?.. За що сиділи ви?

      Максим дивився Кутузову в очі, й йому хотілося вдарити його в ті очі, – ні, в душу. Він обертав у мізку слова, шукаючи, яким найзручніше в ту підлу душу вдарити. Але не зміг знайти відповідного, і, коли Кутузов повторив своє «А все ж таки, діло минуле, – за що в дійсності?», Максим кинув холодно:

      – За «шумськізм» … І за «робітничу опозицію»!..

      – А-а-а… От бач! А кажуть, що НКВД не є геніяльне! Таж формально ви сиділи за збройне повстання й терор, так? Так, я пам'ятаю. То було безглуздо ніби, але тепер я спитаю вас – яка різниця, за що формально нищено ворога, коли він таки ворог?

      – А дійсно! Яка різниця, чи людина, чи скотина, хто прав, хто винен і перед ким?!.

      Кутузов хоч і вловив зухвалу іронію цих слів, але вдав, що він того не дочув.

      – Ну, добре… А знаєте, за що ви тут тепер?

      – Цікаво.

      Кутузов