Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник). Іван Багряний

Читать онлайн.



Скачать книгу

то, може, від безсоння? Стояв і щось тяжке обертав під своєю черепною покришкою, жуючи мундштук цигарки, – може, робив у тяжкій ситуації ризикований хід королевою.

      – Ну, от… – сказав нарешті Кутузов. – Ми маємо дуже мало часу. Війна, брат, і ніколи займатись єрундою. Ясно? Тож давайте будемо говорити прямо, дивлячись у корень. «Сматрі в корень!» – сказав хто? Козьма Прутков… Отож! Так коротко й прямо – в чом дєло?! А дєло в тому, що ви нам не підходите. Взагалі не підходите. По калібру. Еге ж, по калібру! Це геніяльно сказано, що? Запишіть там… Ось у цьому і все дєло. Ви занадто… ну, як так сказати, – норовистий… Ні, гордий. А через те перед вами стоїть дилема… Підкреслюю: перед вами, а то ви все думаєте, що перед нами, гм… А дилема така: або – або. Або вмерти, або зігнутися – і то понижче, понижче… Що ви вибираєте?

      – Перше, – буркнув Максим з нудьгою.

      – Гм. – Кутузов поторсав чуба й вилаявся. – Йолоп! – І зашипів: – Ні, брат, ні!.. Ти перше зламаєшся, як… як гниляк, от як! І будеш рачкувати, слизняком повзати, а тоді… Тоді вже…

      – Побачимо… – відповів Максим так само, як і перше, з нудьгою, й зітхнув. Дивився задумливо на свої босі пальці, ворушив ними. А тоді перевів погляд на вихрясту копицю волосся біля столу. «Десь я цю копицю вже бачив».

      – Побачимо… – протяг Кутузов, немовби приймаючи виклик. А тоді враз повернувся круто до варти й махнув рукою в невідомому напрямку:

      – Взяти!..

      Вартові підскочили на цей раз ще швидше й знову втрьох.

      – К общему числу? – не запитав, а гаркнув котрийсь весело.

      – К общему числу, – відповів Кутузов байдуже й пішов до столу. Справу закінчено, можна далі грати в шахи.

      Максима повернули поштовхами зброї до дверей і повели.

      На самому порозі Максим раптом обернувся. Інстинктивно, підсвідомо, відчувши на своїй потилиці чийсь погляд і оте «І на в'язах мулько голові». Він обернувся швидко і… став як укопаний.

      Від столу на нього дивився з-під копиці волосся, крізь дим люльки, Соломон!.. Дивився примруживши очі.

      – А-а… – протяг Максим машинально. – Ви?!. Гм… Це ви, значить, були й за чічероне…

      Павза. Це тривало мить – ця павза й усі ці надзвичайні розглядини. Видно було, що Соломон прорахувався, обертаючись; він хотів подивитися лише вслід, а довелося дивитися всторч. Але Соломон витримав за димовою заслоною. А Максим постояв мить, приголомшений, а потім глибоко зітхнув і промовив:

      – Отже… Ви довели послідовність, професоре!..

      І посміхнувся, обертаючись у темряву.

      Там, де він щойно стояв, залишилися самі закриті двері, що сльозили патьоками, напотілі від холоду й теплої вогкості. На них іще якусь мить дивився крізь дим люльки вихрястий Соломон – пророк і громовержець, доктор філософії і т. д. і т. п. Дивився розгублено. Він був тут, явно рятуючись від «общего числа». І на підтвердження цього зітхнув глибоко й тремтливо…

      «Цікаво, що то за формула „общее число“ і скільки в ньому має бути нулів?» – думав Максим, знову плентаючись у темряві під наставленою