Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник). Іван Багряний

тюрма зафункціонувала.

      З-за ряднини, що нею було завішено двері до хазяйської половини, до т. зв. «хатини», визирнула жіноча голова, бистроока й молода, похиталася скрушно й, зітхнувши, зникла.

      – Ей, ви, хлопці! – звернувся до всіх один танкіст – русявий, молодий і веселий шибайголова. – Оце ось визирала – це господиня. Бачили? Можна сказати, хазяйка цього готелю (під столом сміх). Пойнятно? Це во-первих. А во-вторих – мене звуть Вася. Це щоб ви знали й добре запам'ятали. І не просто Вася…

      – А Вася – герой СССР!.. – додав понуро другий, тримаючи карти віялом.

      – Ні, не герой СССР, а все-таки танкіст Окремої Сталінградської танкової армії… (Зітхнув.) Може, був би героєм СССР, та от чорт його зна…

      Вася не докінчив, що саме «чорт його зна», й почухав голову. І раптом несподівано закінчив:

      – Хто з вас має насіння? О! Оце й буде во-третіх.

      Мовчанка.

      – Ex ви, – зітхнув Вася. – Теж мені колхозники…

      Хтось кинув йому торбу з насінням. Вася піймав її на лету, помацав і радісно засміявся: – Насіння! – Потім подивився запитливо й здивовано на господаря: – Всю?!

      – Як хочеш, – зітхнув господар байдуже й понуро.

      – Е-е… – протяг Вася. – Ти хочеш випробувати героя-танкіста, чи не є він імперіяліст. Ні, брат, Вася бував у бувальцях… – Він розв'язав торбу, надсипав половину насіння на розстелену сорочку, зав'язав торбу й кинув назад:

      – На! Лови, брат… Горе й радість – усе пополам!..

      І заходився з товаришами ділитися насінням.

      Видно було, що цей Вася й виріс найперше по тюрмах, а тоді вже на війні. Жести, слова, міміка – все від типового безпритульника часів непу, і це лишилося на все життя.

      Поділивши насіння й весело лузаючи, Вася виліз із-під столу, встав і попростував до Максима. Був він високий і ставний, хлопець – орел.

      – Ей, куди, куди?! – зарепетував вартовий біля дверей на стільчику.

      – А ти сиди там із своєю свистьолкою! Подумаєш… Хочеш насіння? На! Держи шапку!.. Бери-бери… – Вася відсипав вартовому жменю насіння в шапку й повернувся до Максима. Сів навпочіпки, взяв Костикову голову за чубок і підвів її.

      – Ти чого, дурний, га?!.

      Костик ще дужче захлипав. Вася поклав його голову назад на Максимове плече, махнув рукою, подивився Максимові в очі й сказав, кивнувши на Костика:

      – Страшно… Ну нічого (зітхнув), мені – теж…

      А далі подивився ще пильніше Максимові в очі й промовив щиро, як до свого:

      – От знамените, брат, учреждєніє! Поставлять отак собі стільця, посадять на нього ідола з свистьолкою, і вже ось тобі тюрма, га?!.

      Максим мовчав, дивлячись Васі в одверті й, либонь, розгублені очі. Видно було, і не так видно, як Максим угадав чуттям, що при всій своїй зовнішній веселості Вася смертельно нудився – мучився неприкаяною, передсмертною нудьгою.

      Витримавши Максимів погляд, Вася посміхнувся:

      – Ти, видать, не колхозник… Я от танкіст, а ти хто?

      – Архітект.

      – А-а…