Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник). Іван Багряний

і хвацький.

      – Га?!. Вона должна работать, а ти… А стой!.. – придивився пильно, потім вернувся на своє місце, взяв пас із револьвером і портупеєю й підійшов знову до Максима, пристібаючи той пас із портупеєю і ніяк не можучи сп'яна пристебнути. Нарешті пристебнув. Потім витяг тяжкого пістоля й почав насупроти Максима наладовувати. Заправив у нього «обойму», посовав ців'ям…

      – Ти що ж девочку зобижаєш, га?!.

      Засунув пістоля назад у кобуру.

      – От ми зараз побачимо, хто ти…

      Підійшов до столу, заліз за нього з покутя, п'яним рухом відібрав у дівчини ручку й папір:

      – Давай сюди… що ти там ще мазюкаєш!.. Оддихай, бо ти, сопливе, ще й писати не вмієш… Ось я!.. Ну от… – і наставився на Максима викоченими очима, похитуючись і ледве повертаючи язиком.

      Максим дивився на хлопчину, і він йому рішуче почав подобатися. В жестах і словах цього п'яного в дим хлопця була іскра доброго, не передбаченого ані законом, ані начальством, ані ним самим, гумору й сенсу.

      – Ну-с… Ти мені от зараз говори всю правду, а я буду писати… Пойняв?

      – Пойняв. – Максимові початок припав до серця.

      – То-то… Призвіще, ім'я й по батькові…

      Максим відповів із найсерйознішим виглядом. І пішли запитання й відповіді. Запитання найдивовижніші й відповіді на них найсерйозніші. Так щиро Максим у своєму житті не відповідав іще жодному слідчому, перед якими не раз довелося йому бувати. Власне, він оце взагалі вперше на такі запитання відповідав, бо раніше, як правило, він завжди слідчих ігнорував.

      У числі інших запитань були й на зразок таких:

      – У Бога віруєш?

      – Вірую…

      – Гм… А в Сталіна віруєш?.. Віруй, брат, інакше плохо будеть…

      Так ішло «слідство». Товариші «слідчого», лежачи, глибокодумно подавали репліки, робили зауваги. Та «слідчий» не брав їх у рахубу. Він провів «слідство» по-своєму й нарешті приступив до другої половини справи.

      – От. А тепер я зроблю тобі приговор і рррозтріляю, як собаку… Пойняв?

      – Пойняв, брат.

      Обірвав усе вістун, що нагло вскочив і гукнув, засапавшись:

      – Сємьонов!.. До майора! Миттю!

      «Слідчий» устав, провів рукою по чуприні, віддав ручку дівчині.

      – На, кінчай ти… Діло, брат, важне! Його треба розстріляти… – і виліз із-за столу. Постояв посеред хати, трясучи шалено головою, далебі намагався витрясти нашвидку хміль із неї і, так трясучи, вийшов із хати, ледве втрапивши в двері.

      Дівчина сиділа, читала «протокол» і сміялась у ковнір. Сміялась чи то від дивовижного змісту того протоколу, а чи тому, що «слідчий» списав геть увесь аркуш, а більше паперу в неї не було.

      По якомусь часі хвацький «слідчий» Сємьонов повернувся назад і вже був начебто зовсім тверезий, лише поблідлий трохи й дуже стурбований. Він зняв пас із револьвером, почепленим не на той бік, і поправив, перечепив на своє місце, підперезався як слід, обсмикався. Потім вийняв револьвера, перевірив і взяв його в праву руку. А тоді