Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник). Іван Багряний

– вдарить, аж той повалить собою геть канделябр і стане темно…

      Але Максим не вдарив. Натомість він раптом гукнув оглушливо, на всі свої легені, просто Кутузову в очі:

      – Чого ви горлаєте?!.

      Від несподіванки Кутузов аж присів. А хтось у кутку протяг здивовано:

      – Ого-о!..

      То сиділи там на ослоні під мисником і дрімали вартові «мушкетери», що їх зразу не помітив Максим. Вони протягли те «ого» й поворушили зброєю. Та Максим не звернув уваги.

      – Чого ви горлаєте?! – повторив він своє громоподібне й безмежно презирливе запитання. – Чого й на кого?.. Вам це не личить… А чи ви хочете криком заступити брак почуття гумору?

      Кутузов, ніби на всім скаку зсаджений з коня, вилупив очі й роззявив рота і так стояв – розгублений, уже не тільки не кричачи, а навіть нічого й не кажучи.

      – З вами говорить начальник Особливого відділу армії! – промовив хтось за спиною в Максима. З голосу Максим пізнав «старого знайомого» – начальника спецвідділу дивізії.

      – Дуже мені мило, – промовив Максим, не повертаючи голови, а дивлячись на Кутузова всторч. – Але якщо начальник Особливого відділу армії думає, що нечленоподільним криком можна людину, якій «нема чого втрачати, крім своїх кайданів», примусити поповзти на колінах, то він помиляється… Я вже чув це!..

      – Де? – тихо спитав Кутузов, промовивши це помалу й зовсім іншим голосом.

      – На Луб'янці, уявіть собі… – І аж тут Максим згадав, де ж він цього Кутузова вже бачив. Чи ти ба!..

      – Та-а-ак?! – здивувався Кутузов. – І коли?

      – В тридцять сьомому.

      – Ум-г-гу-у…

      Кутузов зайшов за стіл, поторсав чуба, постояв, кусаючи губу, і спитав зовсім тихо:

      – Хто був начальником групи?

      Тільки тепер Максим помітив, що той Кутузов, той дебелий чолов'яга в шкірянці й з орденами, кричав.

      – Уявіть собі… – Максим подивився на свої пальці, що вилазили з мокрої розлізлої бурки, глянув на Кутузова й зітхнув:

      – Мені здається, що ви… уявіть собі…

      Кутузов насупив брови, досить зніяковівши, а начальник спецвідділу дивізії, що вийшов з-за Максимової спини й сів біля столу, посміхнувшись, промурмотів, немов спросоння:

      – Буває…

      Кутузов довго мовчав, гортаючи папери й не підводячи від них очей. Потім закурив, випустивши поміж собою й Максимом хмару диму, і з-за тієї хмари спитав:

      – Добре. І що ж ви тепер нам скажете? – Спитав підкреслено чемно, навіть ласкаво, і тільки одна нотка, люта-прелюта, бриніла в тій чемності, не віщуючи нічого доброго.

      Максим мовчав.

      – Що ж ви? – Голосно: – Вам не подобається? – А тихо: – Ви не чуєте? Так? – Хмара диму коливалась у повітрі, розповзалась і танула.

      – Ні, чую.

      – То що ж ви скажете?

      – Гм… Хіба що такий ось афоризм: «Якщо заздалегідь ясно, що й від крику, й від тихої розмови наслідки будуть однакові, то чи не ліпше говорити все-таки по-людському?»

      – Мда-а…