Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник). Іван Багряний

під несподіваним світлом фар, немов доісторичні бронтозаври. Вони стояли шпалерами обабіч дороги й далі. Скрізь, куди сягало світло фар, коли машина перехняблювалась на вибоїнах, задираючись радіатором вгору, – скрізь маячіли танки, автомашини, трактори, а між ними вештались люди й сипалась назустріч світлові божевільна, страшна матюкня. Коли світло опускалося вниз – видива зникали, лише матюкня тривала, проводжаючи машину.

      Темрява, що досі весь час видавалась суцільною, тут перестала бути такою, ставши плямистою й хвилястою, – місцями темнішою, місцями світлішою, то нерухомою, то рухливою. Окремі фантастичні масиви її бовваніли по обидва боки й рухалися назустріч, виявившись потім звичайними селянськими хатами, клунями, повітками, попідпираними знову ж таки танками, автомашинами й гарматами.

      Це було село. Що за село – невідомо. Та й байдуже.

      Раптом машина стала. «От, приїхали», – відзначила думка. Замиготіли ліхтарики, й почулася команда:

      – Ви-ла-зь!.. Та не стрибай! Спокійно… Та-ак…

      Максим виліз і став на снігу… І відчув, що його ноги вже майже босі – ганчір'яні бурки розлазились. Але він зовсім тим не затурбувався. Він стояв і чекав усе з тим же самим відчуттям передсмертної нудьги. «І на в'язах мулько голові…»

      Автоматники оточили його зовсім тісним кільцем.

      – Крок уліво, крок управо… – чувся десь за кільцем апатичний голос начальника спецвідділу. – Прямо… давай!..

      Автоматники пішли, топчучись по Максимових ногах, наступаючи йому на п'яти.

      Так вони йшли в темряві, густій і мокрій, і нарешті опинилися перед якоюсь іще темнішою химерою, підійшовши до неї впритул.

      – Стій!

      Стали. Забряжчали, заклацали зброєю. Враз у вічі вдарив сліпучий сніп світла… То відчинилися двері – і Максим пережив головокрутне, приголомшуюче відчуття – щось на зразок того, коли на високій гойдалці стрімко летиш униз і забиває тобі дух, перехоплює дихання в горлі…

      Він опинився в хаті, повній сліпучого сяйва. Те сяйво бурхнуло на нього шаленим водоспадом. Тяжко ступнув крок наперед і став, оглушений. Сам. Автоматники й брязкіт їхньої зброї лишились десь там за дверима, разом із темрявою. Він був тут сам. Голова й серце йому загуділи, як від тяжкого удару дзвін, – то завирувала дико кров, немовби шаліючи, не підкоряючись ні волі, ні розумові:

      «Живий! Живий!.. Живий!!.»

      А перед ним постала фантастична, химерна, здавалось, неможлива картина, що закарбувалась у пам'яті незабутнім видивом…

      На великому столі стояло вряд шість великокалібрових артилерійських мідяних гільз, кінці яких були сплеснуті і в них вправлені ґноти. Ті «свічі» горіли дружно, як фантастичний канделябр, переливаючись міддю, заливаючи велику хату морем світла, перетворюючи її на якийсь величний поганський храм. Над цією ілюмінацією – на покуті рясніли образи. Посеред стіни – якийсь окремий образ під рушником… якогось особливого святого… Стіл застелений білою скатертиною, поверх неї – великою військовою мапою, а на ній – лупа, револьвери, шахівниця з розставленими фігурами,