На Далекому Заході. Эмилио Сальгари

розлягався безкраїй простір прерій зі стадами диких бізонів, антилоп і мустангів, населений індіанцями-кочівниками.

      Дорога виявилася значно важчою, ніж гадалося: вже за півгодини знеможені коні потребували відпочинку. Спішившись, трапери напружено прислухалися до далекої перестрілки і змогли розрізнити безладні постріли індіанських рушниць і злагоджені випали солдатських карабінів.

      – Схоже, там розігралася неабияка битва! – зауважив агент, який чимдалі більше непокоївся. – Хай би чорти забрали усіх цих Нічних Птахів і Ялл з їхніми замахами на нащадків Деванделля!.. Через них у нашому загоні нині не стає трьох влучних стрільців.

      – Так! – зітхнувши, погодився Джордж. – Невідомо ще, чи встигнемо ми врятувати командирових дітей.

      – Маємо покласти надію на швидкість і витривалість наших коней!

      Ледь перепочивши, загін знову рушив у дорогу. Здавалося, цей труднопрохідний каньйон із величезними кам’яними брилами, колючими кущами і шумливими водоспадами ніколи не закінчиться. Утім витривалі мустанги, якими правили досвідчені верхівці, наполегливо рухалися вперед, до прерії.

      Минуло чотири години, коли загін із трьох вершників нарешті здолав каньйон. Мексім знову спинив коня й прислухався.

      – Тиша! – сказав він нарешті. – Битва закінчилася.

      – Цікаво, хто переміг, – сказав Гаррі. – Я зараз багато б віддав, щоб побачити все на власні очі!

      – Сподіваюся, що удача всміхнулася полковникові Деванделлю.

      Недобра посмішка знов промайнула по обличчю дівчинки.

      – Що таке, Міннегаго? Чого ти шкіришся? – суворо спитав її агент.

      – Здається, он там я побачила койота в нірці! – з безневинним виглядом відповіла маленька полонянка.

      – Ти занадто легковажна як на індіанку, – невдоволено буркнув Джон Мексім і, обернувшись до траперів, спитав: – Ну що, їдьмо далі?

      – Звичайно! – відповів Джордж. – Ми мусимо якнайскоріше виконати доручення командира.

      – Їдьмо швидше! Допровадимо полковникові його дітей цілими і здоровими.

      І знову Міннегага не змогла стримати саркастичної посмішки.

      – Ви тільки гляньте на цю реготуху! – роздратовано гаркнув агент. – Ще раз побачу цю твою посмішечку – скину в прірву, як щеня! Треба було покинути тебе в таборі, може, спіймала б сліпу кулю від якогось зі своїх одноплемінників.

      – А я й не казала, що сіу мої одноплемінники! – сприкрено мовила дівчинка.

      – Яка різниця? Ти червоношкіра, і цього досить! Усі ви жаби з одного болота!

      Міннегага стиснула зуби й люто зблиснула очима. Помітивши це, Гаррі розреготався.

      – Отакої! Ви тільки подивіться на це тигреня: таке мале, а вже таке зле!

      – Досить! – похмуро перебив його агент. – Не гаймо дорогоцінний час на базікання. Скоро ми дістанемося до прерії, потрібно бути напоготові. З ущелини щось чутно?

      – Тихо! – відповів Джордж.

      – Добрий знак. Отже, полковник усе-таки переміг цих червоношкірих дияволів.

      За