На Далекому Заході. Эмилио Сальгари

не бажаєте приєднатися до нас? – трохи повагавшись, спитав Джон Мексім.

      – Авжеж, звісно що так! – поспішно вигукнув ґамбусіно. – Якщо тільки не стану тягарем і не заважатиму…

      – Ви не бачили де-небудь поблизу індіанських розвідників?

      – Ні, і я думаю, що ні арапахо, ні чеєни не пхатимуть сюди свого носа доти, поки сіу не вийдуть через гори Ларамі в долину. Хіба що забреде якась випадкова банда…

      – Як почуваєтеся після сьогоднішніх подій?

      – Я намагаюся не піддаватися страху! – відповів ґамбусіно і знову кинув ледь помітний погляд на Міннегагу.

      – А де ваш кінь? – стурбовано поцікавився Мексім. – Напевно, давно втік галасвіта.

      – Не думаю, – заперечив ґамбусіно. – Гадаю, він мирно пасеться там, де я його залишив.

      – У такому разі йдіть по коня, а ми тим часом заходимося коло ведмедя. Думаю, з нього вийде кілька непоганих обідів.

      Ґамбусіно кивнув, погоджуючись, і докинув на ходу:

      – Виїжджаємо негайно?

      – Ми дуже поспішаємо. На нічліг зупинимося в «Монастирі крові», сподіваюся, від нього бодай стіни вціліли.

      – Чудово! – сказав ґамбусіно. – Я скоро повернуся до вас із мустангом і карабіном.

      Ще раз обмінявшись поглядом із малою полонянкою, він поправив ніж на поясі, і, пронизливо насвистуючи, попростував до гаю.

      Дивлячись йому вслід, Джон Мексім із сумнівом похитав головою і запитав у Гаррі, який саме білував ведмедячу тушу:

      – Що скажеш, друже? Непевний якийсь суб’єкт цей ґамбусіно! Краще б ми взагалі його не зустрічали. Не викликає він у мене довіри…

      Гаррі поклав до рота кавалок спресованого тютюну і гмикнув.

      – Що ти гмикаєш? – спитав агент.

      Неквапом прожувавши тютюн, Гаррі сплюнув і нарешті відповів:

      – Тобі видніше, Джоне. Ти старший за мене на дюжину років і знайомий із преріями з самого дитинства. Мабуть, багато чого побачив.

      У відповідь агент теж гмикнув.

      – Знаєш, мене досі беруть сумніви. Нутром чую, що він не той, за кого себе видає. У нього типова індіанська пика! І типово мексиканські лахи…

      – Якщо він індіанець, навіщо йому втікати від повсталих червоношкірих? – припустив Гаррі. – Швидше за все, він – один із тих мексиканських авантюристів-розбійників, яких ще недавно була сила-силенна в Колорадо.

      Поміркувавши ще кілька хвилин, Джон Мексім нарешті мовив:

      – Та й біс із ним! Хай він навіть хоч сам Вельзевул, чого нам його боятися? Нас троє, невже не зможемо показати цьому ґамбусіно належне йому місце, якщо він надумає ставити нам палиці в колеса. До Кампи недалеко, а там ми постараємося від нього відпекатися, якщо…

      Урвавши себе на півслові, агент рвучко обернувся, почувши когось за спиною.

      Це була Міннегага. Протягом усієї розмови вона проходжувалася неподалік, а потім нечутно підійшла й присіла на траву за кілька кроків від Джона Мексіма.

      – Ти що, підслуховуєш, негіднице? – гнівно закричав агент.

      – Хуг!.. –