На Далекому Заході. Эмилио Сальгари

а відтак відтинають йому ноги. Коли червоні мурахи обгризуть усе м’ясо, з гомілкової кістки майструють величезного свистка у формі рурки.

      Кожен індіанець, який має свого іккіскота, намагається ніколи з ним не розлучатися, особливо в хвилини небезпеки чи на полі бою.

      Деякі особливо завзяті індіанські воїни мають цілу колекцію таких свистків. Їх розвішують по стінах вігваму як нагадування воїнові про його битви і повержених ворогів.

      «Цей убив мого батька, але я наздогнав його і прохромив списом, а доки він ще корчився в судомах, відрубав йому праву ногу і забрав із собою!»

      Після смерті власника його «колекцію» зазвичай кладуть разом із ним у могилу, але іноді вона передається у спадок, якщо на момент смерті батька його сини ще замалі, аби бути воїнами. Коли ж вони самі виходять на стежку війни, то здобувають власні іккіскоти, а батьківські заривають у його могилу.

      Але іноді іккіскоти стають реліквіями усього роду, і кожен воїн додає свій жахливий екземпляр у родинну «колекцію». У такому разі стіни і стелі їхніх тіпі10 часто прикрашає сила-силенна таких свистків із людських кісток.

      Тепер, звісно, коли індіанців загнано у резервації і про нещадні війни між червоношкірими та блідолицими можна дізнатися лише з переказів, добути новий іккіскот – справа непроста. Але якщо гарненько перетрусити їхні речі, то навіть у резерваціях, попри відкриті там американські школи, лікарів та місіонерів, напевно можна знайти ретельно захований іккіскот.

      І марно дошукуватися правди, питаючи, звідки він узявся, бо жоден індіанець ніколи вам її не скаже.

      Навіть у наш час поблизу резервацій час від часу знаходять чийсь труп із відтятими ногами: їх явно використали для виготовлення нового іккіскота.

      Тепер нашому читачеві, сподіваюсь, зрозуміло, що відчували солдати полковника Деванделля тієї неспокійної ночі, коли до них долинули зловісні звуки іккіскота індіанців племені сіу.

      – Усі на місця! – наказав полковник. – Розбийтеся на невеликі групи, сховайтеся і пильнуйте вхід в ущелину. Стріляйте тільки прицільно, бережіть кожну кулю. У рукопашній сутичці допомагайте один одному! Завдяки цим каменям наша позиція зручна й вигідна, тож зможемо протистояти навіть сотні ворогів. Впораємося й цього разу, хлопці!

      Виконуючи наказ, солдати миттєво зайняли свої місця, а Деванделль тим часом поцікавився у Джона Мексіма:

      – У тебе той папірець, через який загинув індіанець? Пішли-но в намет: ще маємо досить часу, щоб розібратися, про що йдеться в тому загадковому посланні й кому його адресовано.

      А в цей час у мороці ущелини мелькали примарні тіні й подекуди лунав зловісний звук свистка. Це перекликалися між собою жахливі іккіскоти індіанців племені сіу, допоки червоношкірі лаштувалися до смертельної битви з блідолицими…

      Атака сіу

      Поки солдати і добровольці загону полковника Деванделля займали свої позиції, сам він

10

Тіпі – переносне житло північноамериканських індіанців – конічний намет, споруджений із жердин, укритих шкурами.