На Далекому Заході. Эмилио Сальгари

і лише метнула на Деванделля сповнений ненависті погляд, якого він, проте, не помітив.

      – Чому мені не можна залишитися з тобою? – раптом спитала Міннегага. – Мені подобаються білі, і я хочу бути тут, а не їхати будь-куди…

      – Але Ліва Рука чекає на тебе!

      – Ну то й що? Почекає.

      – Хіба ти не його донька?

      – Не знаю! – відповіла дівчинка й опустила очі.

      – Почекай! Як ти потрапила до сіу, якщо належиш до племені арапахо?

      – Я не знаю.

      – Нічний Птах – твій рідний брат?

      І знову – лише коротке:

      – Не знаю.

      Було очевидно, що вона не бажає відповідати на прямі запитання, та Деванделль не втрачав надії вивудити з неї бодай якусь інформацію.

      – Не знаєш навіть, з ким жила, не знаєш, хто твоя мати? Може, її звуть Ялла і вона донька вождя Мога-ті-Ассаха?.. Ну ж бо, відповідай!

      – Нічого не знаю! Нічого! – крізь стиснуті зуби процідила полонянка.

      – Відповідай негайно! – спалахнув полковник, стиснувши кулаки.

      Й одразу сам засоромився своєї нестриманості: маленька дикунка безстрашно дивилася на нього блискучими очима із зовсім не дитячим виразом.

      – Я всього лиш дівчинка! – промовила індіанка. – Мені нецікаві військові справи. Так, я жила у якоїсь жінки. Але я не запитувала її імені! Сіу справді озброєні і тільки й говорять, що про велику війну, в якій Великий Дух допоможе їм знищити всіх блідолицих. Але мені до того яке діло? Я не воїн, і я люблю білих: вони дуже добрі…

      За стіною намету почувся тупіт копит. Джон Мексім зі своїми супутниками – траперами Гаррі і Джорджем – прийшов попрощатися з полковником і отримати останні настанови.

      – Час вирушати! – увійшовши до намету, сказав агент. – Будуть якісь вказівки?

      – Просто врятуй моїх дітей! – відповів Деванделль.

      – Я спробую, полковнику, – відгукнувся агент. – А ви тут відбивайтеся як слід. Що ж, прощавайте! Дасть Бог, побачимося. Еге ж, хлопці?

      – Авжеж, командире! Зробимо все можливе! – хором відповіли брати.

      – Ну, щасливої дороги! Борони вас, Боже!

      – Бувайте, полковнику, – вимовив агент. І вже на ходу спохопився: – Чорт забирай, ми забули дівчинку!

      – Зараз я її покличу.

      Щойно полковник обернувся й ступив до намету, як позаду нього промайнула маленька тінь, і зараз же гост-рий клинок ножа, направленого рукою Міннегаги, устромився йому поміж лопаток. Удар був такий сильний і точний, що враз обважніле полковникове тіло лантухом звалилося на землю. Скрикнути він не встиг.

      А мала Міннегага, що невідомо як ухистилася вивільнитись від пут, ще й схопила зі стіни широкого мексиканського ножа, тепер, переконавшись, що її злочину ніхто не помітив, зневажливо штовхнула залите кров’ю тіло й із сатанинською посмішкою прошепотіла:

      – Маєш, псяюко! Більше ніхто не перепинить шлях моєму племені!

      Відтак дівчинка легко й спритно вискочила з намету, любісінько підійшла до Джона Мексіма і незворушно заявила:

      – Я готова їхати!