На Далекому Заході. Эмилио Сальгари

нападу індіанців на мою асьєнду, Ред раптово зник. Швидше за все, його викрали сіу. Я довго шукав мого вірного коня, а нині він повернувся до мене мертвим.

      – Чому він пішов за індіанцями?

      – Це мене не дивує: коли я привів Реда до сіу, Ялла вирішила будь-якою ціною підкорити його серце. Вона доглядала за Редом, була доброю і лагідною з ним, і через якийсь час він слухався її краще, ніж мене. Напевно, Ялла була серед тих, хто напав на мою асьєнду, і покликала Реда за собою.

      Після короткої мовчанки урядовий агент спитав:

      – У вас із нею були діти?

      Від цих слів полковник здригнувся.

      – Звідки мені знати? – пробурмотів він. – Я втік від Ялли через три місяці після того, як ми побралися.

      Багаття майже догоріло, і Джон Мексім докинув до вогню поліно. Потім натоптав свою люльку, розлив по склянках вино і сказав:

      – Це ж треба! Як усе міцно пов’язано! Тепер і я бачу, що справа не така проста, і, правду кажучи, жалкую, що поспішив розстріляти того молодого індіанця. Він міг би пролити світло на цю таємницю. Але час назад не повернеш, до того ж у нас ще є індіанська дівчинка.

      – І що ти збираєшся робити? – роздратовано кинув Деванделль. – Не забувай, вона всього лише дитина! І хоча червоношкірі з нашими дітьми не надто церемонитимуться, все ж ми не повинні чинити, як дикуни!

      – Побачимо, побачимо. Видно, що вона хитра пташка, тож напевно знає немало цікавого для нас. Спершу спробуємо по-доброму.

      Агент підвівся й підійшов до Міннегаги.

      Прив’язана до стовпа дівчинка тільки вдавала, що спить, але її тремтячі повіки свідчили про те, що вона не спала, і, коли співрозмовники не дивилися в її бік, розплющувала оченята і пропікала їх ненависним поглядом.

      Щойно Джон Мексім схилився над полонянкою, як тишу розітнули два постріли, і зараз же пролунав сигнал тривоги:

      – До зброї! Індіанці!

      – Ох і ніч, хай би їй чорт! – пробурчав агент і схопив карабін. – Ви йдете, полковнику? – звернувся він до Деванделля, який задумливо дивився на Міннегагу.

      Знадвору долинали тривожні вигуки солдатів, але пострілів більше не було.

      – Що сталося? – спитав полковник у солдата, що пробігав повз намет. – На нас напали індіанці?

      – Цього разу Бог милував! Фальшива тривога. Бойового кличу сіу не було.

      – Хто охороняв вхід в ущелину? – питав далі Деванделль.

      – Трапери Гаррі і Джордж, сер.

      – Напевно щось сталося! – стривожено мовив полковник. – Ці брати – чудові розвідники і не здіймали б галасу даремно… А, ось і Гаррі! – вигукнув він, побачивши трапера, що вийшов із-за скелі. – Що скоїлося?

      – Дідько його знає, командире! Сіу напевно десь поруч. Одного з них я випадково пристрелив там, поряд із білим конем.

      – Тут лежить тільки один індіанець! – вигукнув агент. – А де другий?

      – Хто? – пожвавішав полковник.

      – Нічний Птах, якого ми розстріляли, прив’язавши до цієї скелі. Тепер