На Далекому Заході. Эмилио Сальгари

тільки вона оступиться і впаде: тоді ведмідь неминуче проломить їй череп своїми величезними пазурами.

      Трапери й агент, узявши карабіни напоготів, голосно загукали, відвертаючи увагу ведмедя на себе. Барибал помітив їх, миттю облишив свою жертву і жваво побрів до берега. На диво швидко вибравшись із води, він почав наступати на вершників.

      Найближче до нього був Джон Мексім, який ледве встиг повернути свого коня, щоб уникнути смертельних пазурів барибала. Викрутившись, агент вистрілив звірові просто в роззявлену пащу. Цей постріл майже впритул розламав ведмедю щелепи і на якусь мить зупинив його розлючений біг, але цього було досить, щоб брати трапери скинули на приціл рушниці й випустили у барибала кулі, що прошили його наскрізь. Спливаючи кров’ю, чорний ведмідь важко повалився на землю.

      – Здохни! – вигукнув Гаррі й ще раз вистрілив звірові в голову. – Оце так страховисько! Ніби сам біс у нього вселився. Я немало ведмедів уклав за своє життя, але такого скаженого ще не зустрічав! Зате м’ясо, напевно, у нього чудове…

      – Покиньте ведмедя, ходімо подивимося, що там із чоловіком, – наказав агент.

      Поки вони спішувалися і прив’язували коней до дерев, чоловік, який ледь не став барибаловою здобиччю, вже обсихав на березі.

      – До нас іде ведмедячий сніданок, – пожартував один із траперів.

      – Не багато наїдку: он який драбинястий! – докинув інший. – Ех, невдалий вибір зробив барибал.

      Врятований чоловік і справді був страшенно худий, високий і кістлявий. Обличчя було пописане глибокими зморшками, хоча тіло зберегло спритність, витривалість і, судячи з важкої боротьби з ведмедем, незвичайну силу. Вбраний цей чоловік був так, як зазвичай вдягаються ґамбусіно – мексиканські золотошукачі, хоча на вигляд важко було визначити, представником якої раси він є.

      На плечах його була блакитна вовняна куртка з поясом оленячої шкури, шкіряні штани, заправлені в індіанські мокасини, а голову щільно обтисла кругла боброва шапка.

      З одного боку, усім своїм виглядом він нагадував індіанця: таке ж бронзове лице, помережане зморшками, довге чорне засалене волосся, орлиний ніс і близько посаджені, зизуваті очі. Та, на відміну від індіанців, які завжди видаляли з обличчя геть усю рослинність, цей чоловік мав брови і ріденьку борідку.

      – Вітаю вас, сеньйори! – мовив він, підійшовши до подорожніх берегом у наскрізь промоклому одязі і з ножем, що його він досі тримав у руках. – Дякую за порятунок! Я завдячую вам життям!

      – Нема за що дякувати, – знизав плечима Джон Мексім. – Це закон прерій – допомагати один одному в боротьбі з ворогами, незалежно від того, двоногі вони чи чотирилапі. Судячи з одягу, ви золотошукач?

      – Авжеж, сеньйоре, – буркотливо відказав незнайомець. – Я займаюся тим, що шукаю поклади золота.

      – Шукаєте, але не добуваєте? – з ледь відчутною іронією перебив його агент. – У преріях хтозна-скільки різних авантюристів…

      Ґамбусіно лише знизав плечима. Якби мандрівники