На Далекому Заході. Эмилио Сальгари

Уже в ті роки я зажив слави влучного стрільця, завдяки чому став відомим серед різних індіанських племен, а з деякими вождями навіть приятелював. Якось, мандруючи отак собі преріями у пошуках здобичі, я непомітно забрів у таку глушину, де ніколи раніше не бував, і ніс у ніс зіткнувся з чималим загоном сіу.

      – Отакої! – аж свиснув агент, набиваючи люльку. – Здається, ці дияволи і двадцять років тому були не надто прихильними до нас!

      – Авжеж, Джоне. Тож, коли мене схопили, я вже прощався з життям і малював в уяві всі ті жахливі тортури, до яких вдаються індіанці, катуючи своїх полонених.

      – І яке ж диво врятувало бранця, що я маю змогу нині слухати цю розповідь, так би мовити, з перших вуст, містере Деванделль? – засміявся агент.

      Не звернувши уваги на цей жарт, полковник вів далі:

      – Чи знаєш ти легенду про «великого білого коня»?

      – Звичайно, я не раз чув її від мисливців Далекого Заходу та й від індіанців також. Нібито в далеких преріях, серед табунів диких мустангів, вони бачили неймовірного красеня – білого коня – такого швидкого і спритного, що його неможливо спіймати.

      – Ти вірив у це?

      – Правду сказати, не дуже. Мені здавалося, що ця історія – одна з тих, що їх добре розповідати вночі біля багаття.

      – Тепер ти бачиш, що помилявся, друже мій! Білий кінь прерій дійсно існує.

      Джон Мексім із сумнівом похитав головою:

      – Кажіть далі, полковнику. Все одно я вже сьогодні не засну. Що було потім?

      – Отже, – повів далі свою розповідь Деванделль, – сидячи у вігвамі6, що правив мені за в’язницю, я вже був готовий попрощатися із життям, аж раптом одного чудового дня до мене прийшов вождь племені, Мога-ті-Ассах. Він сказав: «У тутешніх преріях з’явився великий білий кінь. Ніхто з моїх людей не може його спіймати. Я багато чув про твою спритність. Якщо приведеш мені цього коня, я подарую тобі життя ще й на додачу віддам за дружину мою дочку Яллу, першу красуню Далекого Заходу. Якщо ж не впораєшся, я накажу прив’язати тебе до стовпа тортур, а відтак твій скальп красуватиметься на моєму щиті».

      – От же ж, – докинув агент, – пощастило вам, що й казати!

      – Певна річ, – сказав полковник, – я пристав на пропозицію вождя, хоча не надто прагнув шлюбу з індіанкою. Я сподівався, що мені все ж таки удасться втекти й попросити притулку в іншого племені, привітнішого, ніж ці сіу.

      Назавтра вирушив я шукати того дивного коня, від якого тепер залежало моє життя. Я одразу зрозумів, що тікати буде нелегко: за мною пильно стежили кілька індіанців, посланих вождем.

      Тижнями я кружляв безкраїми преріями в пошуках диких мустангів, але легендарного білого коня серед них не стрічав. Я вже майже втратив надію на удачу, коли одного ранку натрапив на невеликий табун, у якому з-поміж усіх вирізнявся чудовий сильний красень, що вбирав очі своєю білосніжною шкірою, яка лисніла під сонцем.

      Отже, величний кінь виявився не витвором уяви, я бачив його перед

6

Вігвам – житло індіанців Північної Америки – банеподібна хата чи намет із гілок, кори або шкур диких тварин.