На Далекому Заході. Эмилио Сальгари

Він згадав шулік, як ті накидаються на залишені на полях битв бездиханні тіла, як викльовують очі мерцям і розривають на шматки мертву плоть, як збігаються до місць кривавих сутичок зграї диких собак і шакалів…

      Деванделль мимовільно відвертав погляд від місця, де в темряві ледь проглядали обриси тіла Нічного Птаха, повислого на мотузках, якими він був припнутий до скелі.

      – Ох, ця клята війна! – простогнав полковник.

      – Ця неминуча війна! – холодно докинув агент.

      – Я майже певний, що ми розстріляли не індіанця!

      – А кого ж?

      – У його жилах достоту текла кров не червоношкірого. Хто його батько? Кого він називав матір’ю? Може, саме зараз вони чекають на свого сина… А ми його вбили!

      – Не ми, полковнику, – сказав Мексім. – Його вбила війна.

      За мить агент вказав рукою на якусь безформну масу, що біліла неподалік. То був труп коня, убитого траперами.

      Вихопивши з рук агента ліхтарню, полковник кинувся до тварини і скрикнув з болем і жалем:

      – Реде! Мій шляхетний Реде, мій улюблений коню! Стільки років минуло, та я впізнав тебе!

      – Отже, полковнику, цей кінь дуже поважного віку? – не приховуючи іронії, спитав Джон Мексім.

      – Ти бачив коли-небудь такого чудового коня? – не слухаючи агента, схвильовано вигукнув Деванделль.

      – Мушу визнати, що ні.

      – Звісно, що ні! Бо це той самий знаменитий «білий кінь прерій»! Той, про якого складають легенди. Колись він був моїм – не лише конем, а й другом. Як же він сюди потрапив, як став власністю цього молодого індіанця, якого ми вбили? Боже мій, здається, я божеволію! Не знаю, який зв’язок між мною і тим, що сьогодні сталося, але я дуже хвилююся за долю своїх дітей.

      – Не перебільшуйте, командире, – сухо мовив агент. – Ваші діти, наскільки мені відомо, в цілковитій безпеці: живуть на далекій асьєнді5 в оточенні цілої армії слуг. Що їм може загрожувати?

      – Це правда, асьєнда далеко! – бурмотів старий солдат, не зводячи сумного погляду з трупа красеня-коня. – І там сила-силенна відданих слуг, які, безперечно, захищатимуть моїх дітей і майно. Але проти нас виступили одночасно три індіанські племені! Хто знає, чи не перекинеться вогонь повстання й на ті території, які ми нині вважаємо безпечними? Не слід забувати й про диявольське вміння індіанців долати величезні відстані й нападати на поселення білих у найнесподіваніший момент! А ще ця жінка, Ялла!.. Ти не знаєш, що це за істота!

      – Жінка! – незворушно відказав агент. – Будь-яка жінка дасть сорок очок уперед самому дияволові. У цьому я ніскілечки не сумніваюся.

      Гнітючу тишу, що запала довкола, зрідка переривав лише далекий крик койота в прерії.

      Нарешті агент спитав:

      – А ви впевнені, що це саме ваш Ред? Адже ви сказали, що бачили його востаннє дуже давно. Хіба можна ручатися, що упізнаєш тварину через двадцять років?

      – У цьому немає сумнівів, – тужливо мовив Деванделль. – Варто лише подивитися на цей міцний корпус, сильні ноги і шляхетну

5

Асьєнда (ісп. hacienda – маєток, господарство, ферма) – володіння феодального типу – великий маєток у Латинській Америці.