55. Джеймс Деларджи

краялося від одного погляду на те, як він човгав туди-сюди галявиною, замітаючи давно померле листя і розганяючи комашок на своєму шляху.

      Чендлер шукав розради в затінку, коли до нього нишком наблизився Мітч. Перший ентузіазм друга вже вщух, і тепер – черговий штрих до його щоразу дратівливішого характеру – він узявся віддавати накази волонтерам, наче це були його особисті раби. Жодного «дякую», лише нагадування бути уважними. Це більше скидалося на прочухан, ніж підбадьорювання.

      Протягом кількох минулих тижнів навіть Мітчева зовнішність змінилася – щоки запали від голоду, віспини від підліткового акне зробилися глибші.

      Мітч прошепотів другові:

      – Я вступив сюди, щоб займатися роботою полісмена, а не бути псом-шукачем.

      – Це і є робота полісмена, – озвався Чендлер. – Ми намагаємося визначити, що з ним сталося. Хіба в тебе немає почуття обов’язку?

      Чендлера це почуття обов’язку здивувало нарівні з іншими. У підліткові роки цього почуття для нього не існувало, тож він і досі намагався з ним примиритися. Завдяки роботі в поліції та майбутньому батьківству Чендлер постаршав. Перетворювався на свого батька – міцного і надійного. Непогано, але йому було лише двадцять два.

      Мітч вигнув брову. Він не купився на Чендлерову спробу мотивувати його.

      – Що у мене є, Чендлере, так це відчуття, що ми шукаємо когось, хто не хоче, щоб його знайшли. Якщо він дістався аж сюди, то знав, куди йде. І знав, що не повернеться.

      – Чого ти хочеш, Мітче? Убивць? Наркотиків? Проституток? Пошукай щастя у великому місті.

      Хлопець смикнув суху гілку, і вона відламалася від стовбура.

      – Я думаю про це, – зізнався він, кришачи гілку в руках і кидаючи скалки на землю.

      – Ти серйозно? – перепитав Чендлер, відволікаючись від літнього чоловіка, що копирсався у пилюці.

      Мітч кивнув.

      – Серйозно.

      – Ти працюєш у поліції лише рік.

      – І що?

      – То хто ж тебе візьме?

      Мітч облизав свої химерні сині губи.

      – Я розмовляв з одним керівником у Перті. Він готовий спробувати.

      – У Перті?.. У клятому Перті?

      – Так, у клятому Перті. Я нічого не досягну, граючись у ці гівняні хованки.

      – Великі плани, – досить різко кинув Чендлер, – великі плани.

      – Тільки тому, що ти сам тут застряг.

      – Я анітрохи не застряг.

      Мітч презирливо вишкірився, і хлопцеві захотілося дати йому стусана.

      – Спершу ти застряг із Тері, а тепер і тут.

      Чендлерові перед очима стала його дівчина на восьмому місяці вагітності, і всередині все перевернулося. Йому понад усе хотілося бути з нею, а не вештатися лісами. Але він сказав Мітчеві те саме, що і їй.

      – Життя триває. Так мусить бути. Іншого виходу немає. – Сказавши це, він залишив Мітча біля дерева і повернувся до Артура. Літній чоловік знайшов якусь пластикову обгортку і намагався скласти її докупи – дізнатися,