55. Джеймс Деларджи

шлях нагору. Але не тут. І не разом.

      Чендлер сидів у кабінеті й дивився на телефон, чекаючи, поки Нік з’єднає його з ГУ. Він смертельно боявся цього – нової розмови з Мітчем. Розмірковував, чи погладшав його колишній друг, що колись був блідим стручком із неприродно синіми губами. Вони не бачилися повних десять років, але від Мітчевого кузена, який мешкав у місті, Чендлер знав, що після від’їзду до Перта Мітч невпинно видирався вгору кар’єрними щаблями. Не те щоб це цікавило Чендлера. Аж поки не прийшло офіційне повідомлення, що у Порт-Гедленді призначено нового інспектора, інспектора Мітчелла Ендрюса. Це все змінило. По суті, тепер Мітч був його босом. Поки що їх розлучали обставини й безплідна пустеля, але їхні світи ось-ось зіштовхнуться.

      Задзвонив телефон.

      – Говорить інспектор Мітчелл Ендрюс, ГУ Порт-Гедленда.

      Голос був незворушний, він звик віддавати накази. Але Чендлер майже чув, як з іншого боку дроту крутяться коліщатка у Мітчевих мізках. Чоловік, якого він знав, безпомилково вмів розділяти свої думки, і це сприяло раціональному мисленню. Іноді він бував аж занадто розсудливий, до беземоційності. Утім, гострі краї, мабуть, затупилися за десять років. Мабуть, Чендлерові слід почати все з чистого аркуша, повернутися до моделі «начальник-підлеглий». Його шлунок затягнувся вузлом, який неможливо було розв’язати.

      – Сержанте Дженкінс, ви там? – Чендлер збагнув, що не відповів.

      – Так, Мітче, я тут.

      На іншому боці дроту запала тиша. Коли голос повернувся, в ньому чулися обурення та загроза.

      – Інспектор Ендрюс, сержанте. І ви звертатиметеся до мене саме так.

      Ось і відповідь. Час не затупив Мітчеве марнославство, ще й, вочевидь, загострив його.

      – Ваша команда там у повному складі? – поцікавився Мітч.

      – Ні, нас тут лише двоє… – Чендлер не міг змусити себе офіційно звернутися до колишнього друга, його мозок повставав проти такого самозакоханого прохання.

      – Зберіть їх і перемкніть мене на гучномовець. Я хочу звернутися до вас усіх.

      Чендлер змахнув рукою, запрошуючи свою команду всередину – всіх, крім Ніка, що стовбичив за стійкою, не бажаючи залишати її порожньою. Пішовши на компроміс, сержант залишив двері відчиненими, щоб Нікові було чутно. Потім натиснув на кнопку.

      – Ви на гучному зв’язку.

      У гучномовці вибухнув владний голос:

      – Це інспектор Мітчелл Ендрюс, ГУ Порт-Гедленда. Я вирішив відрекомендуватися, адже, як мені відомо, дехто з вас зі мною ще не зустрічався. Переконаний, ваш… сержант уже повідомив вам, що зараз ми маємо одного підозрюваного у розслідуванні масового вбивства, зачиненого в якійсь із ваших камер, та другого – втікача. Поки що ситуація не була під контролем настільки, наскільки б мені хотілося, але, повторю, це не ваша провина.

      Висновку не пролунало, але він був аж занадто очевидний; Мітч стверджував, наче в тому, що відділок опинився по вуха в лайні, винен Чендлер.

      Інспектор вів далі:

      – Ситуація вимагає втручання офіцерів,