55. Джеймс Деларджи

п’ятнадцять хвилин, і він отримав підтвердження, що Лука, Таня і Джим на своїх позиціях і все спокійно. Сержант знав, що з боку Ґабрієля було б дурницею тікати головними дорогами – якщо він іще не втік, – але це було найменше, що вони могли зробити. Мітч від нього навіть цього не сподівався.

      Нік затих за стійкою, на його обличчі застиг вираз розчарування.

      – Незабаром я і тебе кудись відправлю, – пообіцяв Чендлер, сподіваючись, що відправити вийде у справі буденнішій, ніж ця.

      – Коли? Як часто таке трапляється?

      Чендлер спробував заспокоїти хлопця.

      – Скажімо так, Ніку. Я ніколи не сподівався, що тут може щось таке статися, але воно сталося. Отже, якщо це може статися тут, то може й деінде, і найбільше, чим ти можеш допомогти просто зараз, – залишатися за стійкою в самісінькому центрі подій. Можливо, тобі здається, що ти не бачиш їхнього розвитку, але ми не можемо залишити телефон без відповіді, а це місце без охорони, особливо, коли один підозрюваний під арештом, а другий, імовірно, намагався його вбити і зараз на волі. Якщо він уже спробував це раз, ніщо не заважає йому спробувати знову. Можливо, ти не там, на передовій, але ти тут. А тепер передай опис Ґабрієля Поліції штату.

      Нік кивнув, сидячи на стільці.

      Чендлерові не подобалася подальша вказівка, і він не схвалював її, але однаково віддав:

      – І нагадай їм не розповідати нічого пресі. Усе зберігаємо в таємниці, жодного фейсбуку, жодного твітеру, жодного снепчату, – сержант перелічив їх так, наче знав, про що мова, хоча насправді просто нахапався цих слів від своєї доньки. А йому самому не залишалося нічого, крім як чекати новин і підкріплення.

      Його сумління зіщулилося від думки, що доведеться зберігати цю таємницю від усіх мешканців міста, але він мусив неохоче визнати, що Мітч, мабуть, мав рацію. Просто зараз їм не потрібна загальна паніка.

      І гадки не маючи, коли зможе знову побачити Сару та Джаспера, Чендлер зателефонував батькам. Як завжди, першим біля телефона опинився Джаспер.

      – Алло? – завзято цвірінькнув він. Чендлерів менший син мав допитливий характер – чи то внутрішній голос, який змушував його тицяти пальцями туди, куди не слід, або розбирати речі та залишати розкиданий безлад, упорядковувати який доводилося комусь іншому.

      – Це я, Джаспере.

      – Татку!

      Хлопчик мало не верещав у слухавку.

      – Так, це татко. Що ти збираєшся робити? Вдома хтось є?

      «Просто перевіряю», – запевнив себе Чендлер; він не робив ніяких застережень, просто перевіряв, де його рідні.

      – Гм-м-м, так, дідусь і бабуся дивляться телевізор, а Сара у себе в кімнаті.

      – Чудово. Чому б тобі не попросити дідуся ввімкнути тобі якесь відео?

      Це затримає їх обох усередині й подалі від проблем.

      – Але ти казав, що недобре цілий день стирчати вдома.

      – Я знаю, але часом можна. А тепер дай Сарі поговорити з татком.

      Слухавка клацнула. Його син просто кинув її, залишивши висіти на дроті. Сержант глипнув на стійку. Нік розмовляв із диспетчером,