55. Джеймс Деларджи

була тупа, тож я підійшов до дверей в інше приміщення і зазирнув усередину.

      Підозрюваний заплющив очі, пригадуючи цю сцену.

      – Він був там, спиною до мене, всюди лежали документи і мапи, наче він щось планував. Напевно, де поховати мене.

      – Тож він був повернутий до вас спиною? – перепитав Чендлер.

      – Ага.

      – І у вас була сокира?

      – Ага.

      – Чому ви не кинулися на нього?

      Гіт змовк, ніби лише зараз поставив собі це саме запитання.

      – Я тільки хотів вибратися звідти, сержанте. Хай там як, він повернувся і витріщився на мене. Здавався так само приголомшеним, як я. Я кинувся до дверей, вилетів у них і побіг. Дідько забирай, я ненавиджу дику природу.

      – Але ви працювали на природі, – нагадав йому Чендлер.

      – Лише через гроші. Я був готовий будь-якої миті проміняти її на цеглу, гудрон та кондиціонер, але не маю достатньо мізків чи кваліфікації, щоб протирати штани за столом.

      Чендлер загнав Гіта назад до його історії.

      – Тож ви побігли, але не відірвалися від нього.

      – Ні. У нього статура, як у тих грьобаних бігунів на середню дистанцію. Мені вдавалося випереджати його, поки я не дістався до могил.

      – Могил? – перепитав сержант, вдаючи, що нічого про це не знає.

      – Ага – могил. Принаймні вони скидалися на могили.

      Цей негайний відступ посилив Чендлерові підозри – немов чоловік вдавав, що знає не так вже й багато.

      – Скільки було могил?

      – Гадаю, шість. Через ту спеку здавалося, наче я натрапив на пекло. – Гіт зблиснув слабенькою усмішкою, але вона швидко зникла, коли Чендлер не відповів. – Я рушив до верхівки пагорба, сподіваючись, що знайду дорогу, але там не було нічого, крім триметрового схилу. А тоді він упіймав мене і штовхнув на землю. – Чоловік відкашлявся. – Бійку я не дуже добре пам’ятаю, крім того, що нікому з нас не вдавалося пристойно притиснути іншого, котилися і котилися, намагаючись отримати перевагу, а потім, мабуть, опинилися на краю. Пригадую, як, приземлившись, подумав, що помер, у легенях не було повітря, не вдавалося поворухнути ні рукою, ні ногою. Тоді, гадаю, я зомлів і повернувся до тями трохи згодом, дивлячись знизу вгору на гірський хребет. Я й гадки не мав, де опинився.

      – Скільки ви були не при тямі?

      – Не зна’. Сонце ще не було в зеніті, тож, гадаю, кілька годин.

      – Окей, – озвався Чендлер. – А де був Ґабрієль?

      – Поруч зі мною. Вкритий порізами та синцями. Живий чи мертвий – мене не займало. Я залишив його там.

      Отже жодний із підозрюваних не спробував прикінчити свого противника. Чендлер підозрював, що якби один із них був серійним вбивцею, то скористався б нагодою. Одне він знав точно – хтось із них не розказав правди.

      Гіт продовжував свою оповідь:

      – Я шкутильгав кілька годин, поки не дістався ґрунтової дороги. Пішов нею і дійшов до ферми. Не схоже було, що там хтось є, тож я вирішив спробувати позичити машину. От тоді мене знайшов мудак