55. Джеймс Деларджи

сержантове серце завмерло.

      Чоловік на мушці цілковито відповідав описові Гіта.

      Приблизно 170 сантиметрів і, як сказав Ґабрієль, кремезний, із низьким центром інерції сезонного робітника, створеного для того, щоб тягати важке знаряддя. Його каштанове волосся було скуйовджене, наче місяцями не бачило гребінця, а тижнева борода була на відтінок темнішою за волосся. З неї крапав піт. Під сорочкою в зелену клітинку, на якій бракувало відірваної кишені, висів невеличкий хрестик. Костюм доповнювали штани трохи нижче коліна; чоловік скидався на лісоруба, що почувався як удома просто неба, почувався як удома, ув’язнюючи когось у гущавині, перш ніж убити. Плями крові на одязі підтверджували цю гіпотезу.

      – То шо, хтось збирається ‘го в’язати? – поцікавився Кен, міцно притискаючи зброю до чоловікової поясниці.

      Змахнувши рукою, Чендлер наказав своїм колегам відступити. На Кеновому обличчі з’явився вираз розчарування. Небезпечного розчарування.

      – Зараз ми його заберемо, Кене. Просто опусти зброю. – Чендлер сподівався, що його наказ прозвучить владно, але не був певен, чи це вдалося.

      – Якого дідька я опущу мо’ пушку? – захотів знати Кен. – Хтось мусить взяти ‘го під контроль.

      – Просто опусти її, Кене, – повторив Чендлер. Йому подумалось, що якби Кен знав, ким, імовірно, був цей чоловік, він би не наважився і близько до нього підійти. Кен був божевільний, але не дурний.

      – Я не опущу мо’ пушку, поки ‘го хтось не арештує, – буркнув Кен; його голос потрапив у пастку бороди, ніби волосся закривало чоловіків рот на замок.

      Чендлер посунувся на міліметр ближче, щоб краще його чути. Поганий хід. Кен загрозливо змінив свою позицію.

      Тепер його заручник видав якесь нерозбірливе бурмотіння. Благання.

      Сержант вирішив спробувати втихомирити Кена.

      – Гаразд, Кене, що він накоїв? – поцікавився він.

      – Спитай, на чім я ‘го заскочив.

      Чендлер витягнув шию, не наважуючись посунути вперед усе тіло, щоб це не завело Кена.

      – Він хтів вкрасти мо’ тачку.

      – Він був у тебе? – перепитав Чендлер. Якщо це Гіт, він, мабуть, шукав машину для втечі. Або переслідування своєї жертви.

      – Нє, я був побіля ферми Черепахи. Ловив тих шельм-кролів. Повертався до тачки і впіймав цього шельму, коли він намагався її завести. Власність хлопа є власність хлопа, – нагадав Кен, вирячивши очі й удаючи невинність. Мов той кріль, якого буцімто хотів уполювати.

      Чендлер чудово знав, що вся ця історія з кроликами була брехнею. Якщо Кен тинявся поблизу садиби Черепахи, він майже напевно крав яйця з курників; але це вони доведуть до кінця іншим разом. Просто зараз йому необхідно було, щоб Кен відступив і віддав свого бранця під їхню опіку, тоді Чендлер зміг би поставити йому кілька запитань і підтвердити свої підозри.

      – Саме так, Кене, саме так, – погодився сержант. – А тепер ти віддаси його мені, щоб я міг його заарештувати.

      – Я