55. Джеймс Деларджи

У нього і так уже був на руках імовірний серійний вбивця, не хотілося розслідувати ще одне кровопролиття.

      – Кене! Гвинтівку. Негайно! – Сержант витягнув руку до дробовика. Попри те що він збирався опанувати її, із тремтінням нічого вдіяти не вдалося.

      – Це моя пушка, – нагадав Кен.

      – І ми віддамо її тобі.

      – Я маю на неї право.

      – Але не маєш права наводити її на людей.

      – Навіть на виродка, який краде мо’ тачку?

      – Ти привів його до нас. Цього достатньо.

      – Він не зізнався, – нагадав Кен.

      Заручник знову зойкнув, щелепи міцно стиснулися. Його огортала аура поразки. Випадково впійманий серійний убивця; його ретельно вибудувані плани зірвав недоумкуватий – проте небезпечний – місцевий житель.

      Побачивши, що Кен не збирається опускати рушницю, Чендлер повернувся до заручника.

      – Ви намагалися вкрасти автомобіль?

      Кивок. Зізнання на мушці.

      – Ага, я намагався украсти його машину. Я мусив. Мені необхідно було забиратися, тут… – Його сповідь перервав черговий стусан рушницею.

      – Брехня, хлопче. Тут нема виправдань, ви, міські мудаки, думаєте, шо можете брати собі тут все, що заманеться.

      – Ти отримав своє зізнання, Кене. Тепер можеш його відпустити, – нагадав Чендлер.

      – Але він не вибачився.

      – Кене!

      Чоловік кинув на сержанта розлючений погляд, але забрав рушницю від спини заручника і наставив її на стелю. Чендлер випустив із легень затримане повітря і відчув, як послабилася загальна напруга, усі настовбурчені плечі одночасно опустилися. Таня і Лука кинулися вперед, щоб відгородити Кена від його заручника. Чендлер ступив крок уперед, коли Кен взявся опиратися спробам Тані забрати йому з рук рушницю.

      – Це моя пушка.

      – Сорок вісім годин, Кене, – озвався Чендлер. – Щоб дати тобі можливість охолонути. Наступного разу, коли помітиш зловмисника, клич нас.

      – Я хочу забрати її. Два дні, сержанте. Мені потрібна ця пушка. – Кен кидав розгнівані погляди, видаючись загубленим без своєї зброї; чоловікові очі так ображено вирячились, наче з його обіймів вирвали єдину дитину.

      – Два дні, – повторив Чендлер, не зважаючи на розчароване обличчя Тані. Він знав її думку. Вона не вітала, коли хтось, окрім поліції, володів зброєю. Може, через те, що мала трьох дітей, та насправді вона просто ніколи зброї не любила. Не те щоб вона боялася навести дуло на когось, щоб переконатися, що її думка зрозуміла. Чендлер кивнув жінці, наказуючи вивести Кена з відділка. Він раптом зробився найменш небезпечним із усіх присутніх божевільних.

      Коли Кен пішов, Чендлер уважно подивився на підозрюваного. Його голова похилилася до землі. Як поглянути на ці спітнілі круглі щоки, то й не скажеш, що цей чоловік був здатен убити п’ятдесят чотирьох людей. Утім очі звузилися, коли він наблизився, і сержант помітив у них приховану злість. Чоловік глибоко вдихнув і загарчав, вищиривши зуби. Чендлерові руки ковзнули до пістолета і торкнулися металу, приготувавшись витягнути його.

      – Я мусив украсти машину, –