Чорт зна що. Запропаща душа. Антология

покликав:

      – Найдо! Найдусю! Вставай!

      – Хто там? – спитав ледь чутний голос.

      – Я, Явтух… твій Явтух, моя кралечко!

      – А коли ти Явтух, то перехрестись так, аби я побачила.

      Явтух перехрестився і двері тихо скрипнули. Молодята кинулися одне одному в обійми.

      – Який же ти чудний, Явтусю, в цій одежі!

      – Нічого, моя зіронько, підемо звідси. Потім тобі все розповім.

      Тільки тепер, виводячи дівчину з хати, побачив Явтух, яке потворисько лежало на столі, звісивши рогату голову. Щойно вийшли на ґанок, як відьма у ту ж мить стрибнула до хати і звідти враз залунали крики, сварня, вереск, галас, а ще за пару хвилин задихана відьма виволокла за чуба удаваного козака…

      – Ось я тобі, стерво! – вищала вона, тріпаючи чорта за волосся, як то бува, коли льон тріпають. – Ось я тобі! Тепер не скажеш, що не пиячиш та за дівками не вганяєш!

      – Та що ви?! Та помилуйте! – кричав жалібно сатана, набравши знову свого природного вигляду.

      – А ось тобі! На! На! За дівками?!

      Град кулаків сипався на сатану, і не знати, що б далі було, якби не прокричали півні й відьма, ухопивши своє горе за хвіст, не злетіла в повітря й не зникла в тумані…

      – Ось тобі й на, – усміхнувся Явтух, пригортаючи Найду. – Так йому й треба, вражому синові! Чи ти ба, як обоє чкурнули! Чисто тобі, мов жиди з краденим индиком!.. Ох і нічка! Хай їй грець!

      – Еге, – згодилась Найда.

      – Але де ж ти був увесь час?

      – В Криму був!

      – Як у Криму? В самім кримськім царстві?

      – У кримськім царстві.

      – Любить брехати хлопець! А несамохіть таки повіриш, що він з Криму вернувся, – проказав за їхніми плечима басуватий голос. – Несамохіть повіриш після всього, що зараз бачив.

      Молодята озирнулися – на возі сидів старий мірошник і, задерши голову, дивився в небо.

      – Зникли, бісові діти! – похитав він головою, втративши в небі й слід по непроханих гостях.

      – Ох, я вам історію розповім, Семене Потаповичу! – сказав Явтух, низько вклоняючись. – Таку історію, що ви за своє життя не чули! Тільки віддайте за мене Найду!

      Сказавши, завмер, чекаючи відповіді. Найда стояла збоку, опустивши соромливо очі. Мірошник скинув з воза кілька порожніх мішків, зліз на землю, перекинув коневі на спину віжки і, взявшись під боки, замислився…

      – Ну, хіба тільки тому, – сказав нарешті, – що я щасливо продав муку в Чугуєві! Хай буде по-вашому! Тільки вже ти, братчику, не відкрутишся і розкажеш усе, як було!

      Олекса Стороженко

      Народився 24.ХІ.1805 р. у с. Лисогори на Чернігівщині в старовинній козацькій родині. У 1821–1823 рр. вчився в Харківському шляхетному пансіоні, пізніше близько тридцяти років служив у війську. Вийшовши у відставку, в 1868 р. поселився на хуторі Тришині коло м. Берестя (тепер Брест). Тут займався літературною працею, малюванням, музикою, різьбленням, садівництвом. За проєкт пам’ятника Несторові-літописцю здобув звання художника-академіка. Помер 18.ХІ.1874 р. на своєму хуторі, де й похований.

      Залишив історичні