Чорт зна що. Запропаща душа. Антология

й вивезе на таратайці під мішками!

      І, запакувавши його знову до скрині, жінки понесли її темними переходами і сходами, поки не опустили десь у кущах. Явтух підняв віко і подивився довкола…

      Місяць уже опустився за гору, і рожева смуга на протилежних околицях міста виднілася з-за плескатих дахів. У повітрі свіжіло. Роса виблискувала на листі й пелюстках, тополі перемовлялися з вітром, а в небі тяглися тоненькою ниткою бузьки… Явтух протер очі: що це таке? Перед самим його носом знову стоїть вчорашня руда старушенція.

      – Не журись, козаче! – каже вона. – Дай лише мені знайти і добряче провчити того клишоногого, що тебе вчора зобидив. Зараз тебе миттю занесу додому.

      – Кого знайти? Якого клишоногого?

      – Та чорта! – аж заскрипіла зубами відьма. – Того клятого бузувіра! Він тепер якраз замкнувся в млині з твоєю судженою і сидить там, оситник пулькатий!

      – З моєю судженою? – скрикнув Явтух. – Вези мене, розпропаща душа твоя! Вези, а як ні, то заприсягаюся, що змелю тебе на тютюн!

      І, вискочивши на спину відьми, Явтух стис її колінами, скинув з себе жіночу хустину і, закасавши рукави, підняв м’язисті кулаки. Відьма спочатку похитнулася і затупцяла на місці, але поволі випросталась, підстрибнула і стала підніматися з ним у повітря. З вікна палацу визирнула голова чорного араба й сипнула прокльонами, рука його з шаблею грізно змахнула в повітрі, але Явтух із відьмою були вже далеко-далеко…

      Явтух лише дивувався, як відьма, не рухаючи ні руками, ні ногами, летить, наче хмара під вітром. Вони вже були так високо, що іще на всій землі сіріли сутінки, а вже вдалині виднілася червона куля сонця, яке мовби купалося у хвилях велетенського озера, збираючись вийти на ясне небо…

      – А яке ж то озеро, тітонько? – спитав Явтух.

      – Се астраханське море. Там багацько солі, а ще більше доброї тарані і різної риби.

      – Е! – відсахнувся Явтух.

      Просто в очі йому налетіла легка прозора хмаринка, і він щез у ній, наче у хвилях срібного серпанку. Коли вилетів знову на світ, на волоссі його і сорочці заблищали краплі роси, а хмарка далеко-далеко внизу синіла маленькою цяткою…

      Коли вже свінуло, Явтух побачив ранніх жайворонів, що тремтіли в повітрі срібними крильцями. Очка їхні ще були заплющені, а вони в світлому повітрі, напівсонні, вже славили своїми піснями сонце.

      З комина сільської хати вилетів у срібній одежі світлий дух, тримаючи в руках непорушну дівчину.

      – Що це таке? – спитав Явтух.

      – Янгол Божий забирає в небо душу щойно померлої дівчини!

      «Чи ж не моя це Найда?» – подумав Явтух, але, придивившись, заспокоївся, бо то була не вона.

      Раптом погляд його упав на розпластаного попід хмарами коршака, який пильно вдивлявся вниз, вибираючи собі ранкову страву. Явтух хотів було дати йому доброго копняка, але передумав, щоб не робити галасу.

      – Ой, а це що таке? – сполошився парубок. – Наче жар палає? Може, то чумаки ліс підпалили?

      – Се город Київ, а в ньому так золоті бані соборів горять!

      «Ого! – подумав Явтух. – Яке ж пишне місто Київ!