Чорт зна що. Запропаща душа. Антология

чує Явтух – щось у повітрі голосно зашуміло, і водночас чортик за його спиною затремтів і запискотів, наче мишеня.

      – Ага! То ти дівок волочиш, сякий-такий?! – пролунав хрипкий і лютий голос, і стара зморщена відьма верхи на мітлі налетіла на дідька з кулаками.

      – Та це не дівка! Це парубок! – заскавулів чортик, тремтячи усім тілом.

      – Який парубок?.. Ах ти, жабеня пулькате!

      – Ой, Мавро Онуфріївно! Та я, бігме, правду кажу! – верещав сатана під відьминими штурханами.

      – Ось я тобі! Ось я тобі! – шаленіла відьма, не знаючи вже із якого боку лупцювати.

      Нарешті вона вхопила бісеня за волохатого карка і так його почала трусити, що спочатку з її рудої коси злетіла хустина, а потім із кігтів чортячих випав Явтух і вниз головою полетів удолину… «Ну, тепер уже й мені лиха година настала!» – подумав чортик і помчав угору, надіючись гепнути відьмою об місяць і струснути з себе…

      І довго ще в повітря злітали клапті вовни й пучки волосся з обох сторін, а люта сварка потрясала темні простори. А Явтух летів сторчголов на землю…

      А тим часом весело лунала розмова в низенькій світлиці заміського млина. Складчина цього разу вдалася якнайкраще, бо, по-перше, мірошник, старий удівець і скупердяй, поїхав у Чугуїв на ярмарок, а дочка його зосталася, а по-друге, ще тому, що багато хто з молоді надіявся цього разу уладнати свої любовні справи.

      Підлога була гладенько вимита і вимащена вохрою, стіни свіжовибілені, оздоблені вінками і жмутами квітів. Піч яскраво горіла, і на гарячих сковорідках шипіли на ній, купаючись в олії, пшеничні горішки, яшні млинці і сластьони. Дубовий стіл, накритий білим обрусом, красувався під образами. На ньому стояли карафи з горілкою і брагою. На лаві коло печі лежало тісто, яйця, цинамон і стручки перцю. Біля столу крутилися дві молодиці – одна з них Ївга Лобода, – замішуючи печиво. На лавках, перекинутих відрах і ночвах сиділи дівчата і парубки. Сміх, гомін і співи перемішувалися з тріскотом печі і хурчанням веретен. Дівчата тягли з гребенів пряжу і весело водили веретенами. Парубки теж не дармували – той точив дерев’яне горня, інший стругав веретено своїй дівчині, третій гнув дугу, а четвертий розмальовував вивіску для хутірського шинку. А довготелесий Бублик під загальний регіт узявся цупити з печі гарячі галушки, вгощаючи своїх неприступних красунь. Всі веселились, реготали й галасували. Не веселилася тільки молода мельниківна…

      Минуло вже чимало часу, а її хлопця не було й не було. Спочатку вона вирішила, що він зайшов до свого приятеля писаря, потім їй здалося, що він лише придурюється і що давно уже прийшов та сховався десь поблизу, може, за хатою, вичікуючи, коли вона не витерпить і вибіжить сама йому назустріч. Вона вже готова була встати і вийти, але таки не зробила цього, бо подумала, що не варто розбещувати нареченого.

      Так вона й залишилася сидіти, слухаючи, як хтось розповідає казку, та крутячи веретеном. Нитка в неї обірвалася і веретено випало. Найда нагнулась і раптом побачила під лавою