Чорт зна що. Запропаща душа. Антология

голосно не захропів.

      Найда почекала ще трохи, тоді намацала в пітьмі свою плахту, постелила її на скрині й лягла, перед тим помолившись довго і не поспішно, та перехрестивши всі кутки, вікна і двері. І довго ще уві сні ввижалася їй страшна голова і п’яний сатана на столі.

      Ні живий ні мертвий сидів Явтух на тополі і стежив за жінками, що скидали з себе прикраси, золоті шапочки, а далі почали розплітати й коси. «Боже мій, що ж воно буде!» – забідкався він.

      Араб покинув жінок і подався назад у палати, позіхаючи на всю пельку. Жінки розпустили пояси, легенькі шаровари опали й білі круглі тіла зблиснули в світлі місяця.

      – Господи, що ж це я роблю! Чого я втелющився у тих жінок? Адже вони зовсім і не знають, що я тут…

      Жінки уже плюскалися в воді, коли Явтух спустився з дерева і, підкравшись до бережка, підібрав якесь із покривал і закутався.

      – Ой, хто це? – скрикнули купальниці. – Це ти, Ханим?

      – Та ні, це Кая!

      – А може, Шерфе? – лопотіли жінки, стрибаючи й ляскаючи долонями по воді.

      «Ну, – думав Явтух, зажмурюючи очі, – оце халепа!»

      – Чого ж ти мовчиш? Роздягайся та йди до нас!

      – Ой! Вуса!!! – пролунало несподівано над водою.

      – Чого ви перелякалися, добрі пані? – заговорив тремтячим голосом Явтух. – Це я, міщанин з Ізюму!

      – Ой, та се й справді козак! – втішилися дві красуні уже зрозумілою мовою.

      – Авжеж, козак! Лукавий біс мене притарабанив сюди на вежу.

      З води залунали здивовані вигуки.

      – А скажіть, пані, де це ми тепер… себто, яке се місто?

      – А Бахчисарай.

      – Матусю моя! А чи далеко се буде від Ізюму?

      – Рахуй сам – Бахчисарай в самій середині Кримського царства.

      – Кримського царства! – вигукнув Явтух, сплеснувши руками.

      – Таж це знову верстов із тисячу буде, а може, й більше!

      – Тисячу верстов?!

      – Еге ж! Почекайте, то я вам усе розкажу.

      – Ні-ні! Не говори так голосно, бо прокинеться наш наглядач. Краще залізь в он ту скриню з одежею. Ми занесемо тебе в наші покої.

      – Та хто ж ви такі? – спитав Явтух, скрутившись бубликом у скрині.

      – Ми жінки кримського хана! – відказали вони й почали вдягатись.

      А небавом вже несли його в гарем. Коли Явтух відчув, що скриню опустили й відчинили, він встав і подивився довкола себе. Стіни гарему були оббиті червоним сукном. Вздовж стін лежали круглі подушки. Дзеркало над коминком, оббите фольгою, відображало цікаві обличчя красунь. Тремтяче світло ліхтаря з різнобарвних скелець лилося зі стелі, і легенький дим кадильниці, що стояла біля зашторених дверей у сусідній покій, стелився долівкою.

      – Який гарненький! – защебетали красуні по-татарському.

      – Який страшний та вусатий! – відказали їм інші вже по-нашому.

      – Давайте, сестрички, зв’яжемо йому руки та вдягнемо в нашу одежу! Адже ж переодягли його десь козачки в спідницю…

      – Ой,